І тим, що в гробах
- Автор: Бондарь Андрей
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-304-5
- Жанр: Малые литературные формы прозы
Электронная книга - «І тим, що в гробах». Краткое содержание книги:
Саме тому «І тим, що в гробах» припаде до душі навіть найвибагливішим читачам.
32. Жодне людське почуття, крім любові, не є водночас кришталево-чистим і нікчемно-брудним. Любов часто ототожнюють з лібідо, статевим потягом. Слівцем, навдивовижу співзвучним з любов’ю. Порнографія виростає з любові та її проявів. Без неї вона неможлива. Саме любов породжує десятки -маній, -фобій, -філій та -ізмів. Б’є — значить, любить. Не б’є — значить, не любить. «Якщо любиш, то вдар мене!» «Тільки не бий мене, якщо любиш!» Любов не існує без травматології. Хтось із класиків колись чудово сказав: «Любов — це коли мучиш ближнього свого не випадково, а цілеспрямовано». Любов — довершена програма людського самознищення. Ідеальна геометрична фігура любові — трикутник, де третій завжди зайвий, але завжди присутній. Або як довершений факт, або як потенційний. Або як нещасний закоханий, або як народжена дитина. Обидва — плоди чужої любові. Любити може будь-яка наволоч. Любили Адольф Гітлер і Мао Цзедун. Любити можна будь-яку наволоч. Любов може бути однією з форм натурального соціалізму. Бо любов — одна на всіх, як повітря, вогонь і вода. Людина, яка не стала щасливою в любові, може спробувати своє щастя у смерті. Любов — сакральний гімн життя і незамінний саундтрек до смерті.
33. Найкраща пісня про любов належить поетові і композитору Володимирові Івасюку і називається «Два перстені». Виконує Софія Ротару.
[єзус христус круль вшехшвята]
Кілька років тому я брав участь в одному літературному фестивалі в місті Зельоній Ґурі, в Західній Польщі, вже практично під носом у Німеччини. Зайве казати, що там, властиво, колись і була Німеччина.
За останні півсторіччя польські брати добряче пустили коріння, змінивши назви з німецьких на польські і всіляко полонізувавши німецький контекст. Але центри їхніх міст досі незрадливо вказують, що тут колись панував орднунґ і процвітав бюрґертум.
Один німець скаржився мені, що поляки застосовували дуже хитрий мовний прийом для доведення польськості тих земель — для того, мабуть, щоб більше ніколи не повернулися туди корінні мешканці-німці. Вони так змінювали традиційні німецькі назви, щоб якнайбільше ускладнити вимову для німців.
— От, Анджею, — казав мені Карл, коли ми заблукали з ним у глибинах Любуського воєводства, шукаючи шлях із Зельоної Ґури до Вроцлава. — Поглянь, яка в цього села назва: «Książ Śląski» (Кшьонж шльонскі). Жоден німець цього не вимовить. А був же ж якийсь людський, нормальний «Кайзервальд» або «Кеніґсдорф». О-о, дивись, знову, от гади: «Dżietrzychowice» (Джетшиховіце). Це ж неможливо вимовити! А була ж, либонь, нормальна назва — «Дітріхсдорф» якийсь…
Зрештою, ми з Карлом виїхали-таки на Вроцлав і знайшли дорогу до Кракова. Потім Карл мені на ходу перекладав з німецької польською пісні групи «Rammstein». Всю дорогу до Кракова. З’ясувалося, що в них дуже добра лірика.
Але ця розмова наведена просто для розваги. А я от про що хотів розповісти. Була у програмі цього фестивалю дуже глючна й абсурдна, але водночас по-своєму корисна процедура. Один із трьох днів кожен учасник фестивалю мусив присвятити виступу в якомусь задуп’ї Любуського воєводства.
Пам’ятаю, було в мене страшенне похмілля зранку і треба було їхати до міста Свебодзіна, і внизу чекав уже водій, і була призначена зустріч із читачами місцевої бібліотеки на 11-ту годину ранку, які ні книжок твоїх не читали, ні в очі не бачили, ні прізвища не чули.
Мені добре відомі ці виступи у провінційних польських містечках. Там ніколи не знаєш, на який континґент нарвешся. Можна нарватись на тотальний осуд і лицемірство. Можеш нарватись на таких, що тебе просто на руках носитимуть. Можна за всю зустріч не прочитати жодного тексту (для мене це найкраще), а розмовляти про Волинську трагедію, чи то пак просто весь час за неї вибачатись, а в кінці сказати, що чекаєш від них таких самих щирих вибачень за акцію «Вісла». Так досягається культурний обмін і історичний екстаз. Або розповідати про Помаранчеву революцію. Це насправді найкраща тема. Була. «Ну, щиро кажучи, ми були гарним, прекрасним народом у ці дні… Ми самі від себе такого не сподівались… Це був справжній підйом духу народного… Вже ніколи не буде вороття до кривавого режиму…» тощо.
Тепер ця тема на виступах у провінційних польських містечках перетворилася на суцільну фрустрацію. Бо треба розповідати, чому після революції нічого не зрослося. А в мене постійно таке враження на цих виступах, що я вже колись кілька років тому цим самим людям пристрасно нахвалював здобутки революції і дивився з оптимізмом у майбутнє. А тепер мушу їх розчарувати.