І тим, що в гробах
- Автор: Бондарь Андрей
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-304-5
- Жанр: Малые литературные формы прозы
Электронная книга - «І тим, що в гробах». Краткое содержание книги:
Саме тому «І тим, що в гробах» припаде до душі навіть найвибагливішим читачам.
А от у Соломії не було жодних шансів. Ні, Боже збав, навіть не подумайте, що я натякаю на щось або щось таке знаю. Менш за все вона була схожа на самогубця. Декому може видатися, що ну не може здорова жінка в розквіті літ отак просто взяти й померти у ванній. А я кажу «ні» — може. Тобто це не вона, а Він може, може взяти і прийти 31 грудня. Господь в образі Діда Мороза зі страшним подарунком. Хоча зовсім не обов’язково, щоб жінка хотіла того, що хоче Бог. Не певен, що Соломія цього хотіла. Ні, це точно не Вона, не Смерть, а Він прийшов і забрав її. Бо якби прийшла Вона, Соломія могла б ще якось домовитися. Гендер, знаєте, феміністичний дискурс і таке інше. Одне слово, дві жінки якось би домовилися. Соломія могла закрутити їй голову своїм останнім дослідженням творчості Агатангела Кримського, запросити на гендерний семінар на тему «Жінка і смерть в українській літературі», якось довести невчасність і недоречність Її приходу… Інша річ — Він. «З цими мущинами завжди проблеми…» — часто казала вона. І не помилялася. Він не приймає касаційних скарг і апеляцій, Він — поза межами досяжності. Як істина у відомому американському фільмі про маленьких «мущин» з літаючих тарілок.
Патетичний відхід — так спочатку здалося всім. Люди слабкі, тому охоче купуються на власний потяг до патетичності. Лише на четвертому році небуття Соломії увиразнилися всі ґримаси її посмертного життя. Після смерті з нею сталося те, чого вона боялася за життя, з чим боролася, критикувала, не сприймала. Вона отримала свою посмертну порцію слави й любові, від якої її знудило б, а може, й тепер нудить. Про останнє ми зможемо довідатися лише тоді, коли самі запитаємо її про все це. Там. Де для кожного з нас уже визначено місце. Але не всім світить подібний кінець. Бо лише по-справжньому обраним людям щастить піти 31 грудня 1999 року, завершуючи цілу епоху. Епоху чого? Яку епоху? Це вже неважливо. Головне — вміти гарно померти. Ось найвищий смак людського життя, смак до смерті. І нехай я буду сто, тисячу разів неправий, але смерть Соломії — прекрасна.
[перебіжки]
В самому словосполученні «втеча від реальності» криється певний фальш. Нібито всі розуміють, про що тут ідеться, однак, коли серйозно поміркувати, коректніше було б усе-таки використати іншу формулу.
Бо куди можна втекти від реальності? Тут напрошується кілька відповідей, і всі вони категоричні, як постріл у скроню. По-перше, від реальності можна втекти у смерть. Ця втеча завжди приваблива у своїй однозначній неоднозначності, бо це втеча без вороття, а значить — ґарантовано виграшний лотерейний білет. Штука в тому, що й тут неможливо достеменно з’ясувати, чи насправді не є реальністю те місце, куди потрапляєш після смерті.
По-друге, з реальності можна втекти в сон. Але відомо також, що й сни — це пережовані твоєю свідомістю уламки реальності. І принципово сни від неї не відрізняються. Там дещо змінені правила гри, але приблизно так, як футбольні правила відмінні від баскетбольних, і так само, як 300-метровий пентхаус принципово не відрізняється від 22-метрової готельки. Вві сні, як і в реальності, живеш, бо всюди життя, а значить, реальність.
Якщо ж бути вже коректним до кінця, то, оскільки, крім смерті, паралельної реальності виявити людині не вдалось, варто використовувати інший опис для цього процесу — «перебіжки між реальностями». Людина як істота, схильна до задоволення, у принципі мала б завжди робити вибір на користь тієї реальності, де їй приємно. Але все на цьому світі влаштовано так, що реальності насолод входять у конфлікт із реальностями примусу та реальностями обов’язку.
От, наприклад, справжніми тортурами для мене є тимчасові входження в паперово-бюрократичну реальність. А для когось це така ж насолода, як для мене послухати «Different Trains» Стіва Райха. Водночас той, хто любить заповнювати декларації і носити до податкової квартальні звіти, вважатиме музику Стіва Райха справжнім і вишуканим знущанням. Різниця між нами в тому, що люди з паперово-бюрократичної реальності можуть обійтися без входження в музику Стіва Райха, а я без квартального звіту прожити не здатен. Точніше, якщо я уникну потрапляння в цю реальність і втечу з порога податкової (заблокують рахунок у банку, арештують активи), то завтра не матиму чим прогодувати родину. Але так влаштовано наш світ. Наше завдання в тому, щоб подовжити перебування в реальності, де грає музика Стіва Райха, бо нам там добре, і якомога швидше вшитися з-перед очей фінінспектора, який нам у принципі нічим не завинив як людина, але як представник кайфоломної реальності він нам осоружний за визначенням.