Життя і мета собаки

Я радісно вирвався надвір і загавкав. Ці собачі двері немов створені були для того, щоб випустити мене з гаража на заднє подвір’я! Я присів і справив потребу. Виявилося, що мені значно більше подобається робити такі справи надворі, а не вдома — не лише заради того, щоб усі менше хвилювалися. Мені подобалося, сходивши до вітру, витирати лапи об траву й втирати в неї запах власного поту. Більш вдячна справа — задерти лапу, щоб позначити край двору, ніж, наприклад, край дивана.

Пізніше, коли холодний дощ із туману перетворився на серйозні краплі, я виявив, що собачі двері відчиняються в обидва боки! «От бачив би зараз хлопчик, чого я щойно сам навчився!» — подумав я.

Коли дощ скінчився, я вирив невелику яму, трохи погриз шланг, гавкнув на Димка, який сидів на вікні й вдавав, що не чує. Коли до будинку під’їхав великий жовтий автобус і випустив з себе хлопчика, Челсі й інших дітей із району, я був у дворі. Я поставив лапи на паркан, і хлопчик, сміючись, побіг до мене.

Після того я більше по-справжньому в дерев’яну коробку не залазив, крім тих випадків, коли Мама й Тато кричали одне на одного. У такі моменти Ітан приходив до гаража, залазив зі мною в будку, обіймав мене, і я б так міг хоч усе життя сидіти, скільки він захоче. Оце, вирішив я, і є моя мета як собаки — заспокоювати хлопчика, коли я йому потрібен.

Бувало, якісь родини виїжджали з району, а інші приїжджали, тож, коли через кілька будинків від нас оселилися Дрейк і Тодд, я вирішив, що це — чудова новина. Не лише тому, що Мама спекла смачних коржиків, щоб почастувати нових сусідів, і трохи пригостила й мене за те, що я їй склав компанію на кухні. Нові хлопчики — це означало, що буде ще з ким погратися.

Дрейк був старший і більший, ніж Ітан, а Тодд був Ітанів ровесник, тому вони швидко подружилися. У сусідських підлітків також була молодша сестра Лінда. Коли ніхто не бачив, вона годувала мене солодким.

Тодд відрізнявся від Ітана. Йому подобалося спускатися до струмка і гратися там із сірниками, палити пластикові іграшки, наприклад, ляльки Лінди. Ітан брав у цьому участь, але не сміявся так, як Тодд. Мій хлопчик здебільшого просто дивився, як щось горить.

Одного дня, коли Тодд зізнався, що в нього є феєрверк, Ітан зрадів і розхвилювався. Я ніколи не бачив нічого подібного — мене доволі сильно злякали спалах, шум і те, як пластикова лялька моментально запахла димом (чи принаймні та її частина, яку я зміг знайти після вибуху). Піддавшись на вмовляння Тодда, Ітан пішов у дім і виніс одну з іграшок, яку зробив разом із Татом. Хлопці причепили до неї феєрверк і підкинули в повітря. Там вона й вибухнула.

— Круто! — закричав Тодд.

Але Ітан тільки притих і насуплено поглянув на маленькі пластикові трісочки, які плавали в струмку. Я відчув, що його одночасно сповнюють різні почуття й переживання. Коли Тодд підкидав феєрверки в повітря і один упав поблизу, мене різко відштовхнуло вбік. Я побіг до Ітана, щоб заспокоїтися. Хлопчик мене обійняв і повів додому.