Життя і мета собаки
- Автор: Кэмерон Брюс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-2467-4
- Переводчик: Ганна Яновская
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя і мета собаки». Краткое содержание книги:
— Це мій собака Бейлі, — гордо казав Ітан, підіймаючи мене. Коли я чув своє ім’я, то звивався в його руках.
— Глянь, Челсі, — казав він, коли передавав мене до рук дівчинки свого розміру. — Золотистий ретривер. Моя мама його врятувала: він умирав у машині від перегрівання! Як виросте, їздитимемо з ним до дідуся на ферму, разом ходитимемо на полювання!
Челсі пригортала мене до грудей і дивилася мені в очі. Волосся в неї було довге й світлішої масті, ніж у мене, а пахло від неї квітами, шоколадом і якимсь іншим собакою.
— Який ти славний, який ти милий, Бейлі, я тебе люблю! — промовляла вона до мене.
Мені подобалася Челсі. Щоразу, коли вона мене зустрічала, то опускалася на коліна й давала мені посмикати себе за біляве волосся. Собачий запах на її одязі походив від волохатої, біло-бурої Зефірки — вона була старша за мене, але все одно ще не доросла. Коли Челсі випускала свою собачку з двору, ми годинами боролися із Зефіркою, і, бувало, Ітан долучався до нас. Ми гралися, гралися і гралися.
Коли я жив у Дворі, Сеньйора мене любила, але тепер я розумів, що то була загальна любов до всіх собак у зграї. Жінка називала мене Тобі, але ніколи не промовляла моє ім’я так, як Ітан, — пошепки, на вушко вночі: «Бейлі, Бейлі, Бейлі!» Хлопчик любив саме мене, ми були один для одного центром світу.
Життя у Дворі навчило мене тікати за хвіртку — це привело мене просто до Ітана. Любов до нього, життя з ним було сенсом і метою мого існування. Ми прокидалися й засинали разом.
Ну а потім, звичайно, все змінилося.
Розділ 7
Одним із моїх улюблених занять стало вивчення нових штук, як їх називав хлопчик. Ітан звертався до мене, закликаючи щось зробити, а потім пригощав мене. Наприклад, «сидіти» — це була така штука: хлопчик казав: «Сидіти, Бейлі, сидіти!», тоді присідав, натискаючи на мою задню частину так, щоб вона торкнулася землі, після чого давав мені собаче печиво.
«Собачі Двері! Собачі Двері!» — це було таке: ми виходили до «гаража», де Тато тримав свою машину, хлопчик штовхав мене в невеличкий отвір, що був у бічних дверях, на заднє подвір’я. Потім він мене кликав, я вистромлював ніс у ті маленькі пластикові дверцята — й Ітан давав мені собаче печиво!
Мої лапи, на мою приємність, росли пропорційно до всього тіла, тож коли вечори стали холодніші, я вже не відставав від хлопчика, навіть якшо він біг дуже швидко.
Одного ранку штука з собачими дверми набула зовсім іншого сенсу. Хлопчик встав дуже рано, щойно сонце зійшло, й Мама бігала з кімнати в кімнату.
— Подбай про Бейлі! — у якийсь момент мовила вона. Я спостерігав за нею з того місця, де ретельно обробляв зубами іграшку-гризунку й не втрачав із поля зору кота Димка, який сидів на столі й дивився на мене з нестерпною погордою. Я підняв свою забавку й потрусив нею, щоб кіт побачив, якої приємності він себе позбавляє через власну зарозумілість.
— Бейлі! — гукнув хлопчик. Він тримав у руках мою постіль, і я, здивований і розгублений, пішов із ним до гаража. Що це за гра?
— Собачі Двері, — сказав мені хлопчик. Я принюхався до його кишень, але печива не вчув. Оскільки головним сенсом гри «Собачі Двері» було печиво, то я вирішив піти й задерти лапу біля велосипеда.
— Бейлі! — я відчув, що хлопчик чимось незадоволений, тому запитально подивився на нього. — Ти поспи тут, добре, Бейлі? Будь хорошим собакою. Якщо треба в туалет, виходь у собачі двері, добре? Собачі Двері, Бейлі. Я зараз до школи йду. Добре? Я тебе люблю, Бейлі.
Хлопчик мене обійняв, а я лизнув його у вухо. Коли він пішов, я, звісно, побіг за ним, але біля дверей він мене зупинив і не пустив до будинку.
— Ні, Бейлі, побудь тут, у гаражі, доки я не повернуся. Собачі Двері, добре, Бейлі? Будь хорошим собакою.
І він зачинив двері перед моїм носом.
«Побудь тут»? «Собачі Двері»? «Хороший собака»? Як всі ці слова, які я останнім часом так часто чув, бодай трохи пов’язані? І, знову-таки, що означає «побудь тут»?
Усе це для мене нічого не означало. Я походив, понюхав, де в гаражі що (там було повно дивовижних пахощів), але розвідувати в мене настрою не було. Я лише хотів, щоб мій хлопчик повернувся назад. Я гавкнув, але двері до будинку не відчинялися, тоді пошкріб. Нічого.
Я почув, як перед будинком галасують діти, і побіг до великих дверей гаража з надією, що вони самі піднімуться, як це бувало, коли перед ними стояв хлопчик, але нічого не сталося. Якась велика й гучна машина перекрила голоси дітей і понесла їх геть. За кілька хвилин машина Мами теж поїхала, і світ, який щойно був такий сповнений життя і звуків, став нестерпно тихим.