Життя і мета собаки

На мій великий подив, хлопчик узяв мене на руки й заніс до будинку! Я взагалі ніколи в житті нічого подібного не уявляв.

Схоже, тут мені мало бути чудово.

Де-не-де в підлогу в’ївся той самий запах тварини, який я помітив ще на хлопчику, а в інших місцях підлога була тверда й слизька. Я аж ковзався, йдучи за хлопчиком по дому. Коли маленький чоловік брав мене на руки, між нами переливався такий потік любові, що в мене аж у животі нило, неначе їсти хотілося.

Я лежав на підлозі з хлопчиком, боровся з ним за якусь ганчірку, аж тут будинок ледь затремтів, і я почув уже знайомий мені звук — грюкнули двері машини.

— Тато приїхав, — сказала жінка, яку звали Мама, хлопчикові, якого звали Ітан.

Ітан підвівся й став обличчям до дверей, а Мама зупинилася біля нього. Я схопив свою ганчірку й переможно нею потрусив, але це було не так цікаво, як коли хлопчик тримав її за інший кінець.

Відчинилися двері.

— Привіт, татку! — закричав хлопчик.

Чоловік увійшов до кімнати й дивився то на жінку, то на хлопчика.

— Ну, а це що таке? — спитав він.

— Тату, мама знайшла це цуценя… — сказав Ітан.

— Він сидів замкнений у машині, ледь не помер від теплового удару, — розповіла Мама.

— Можна, ми його залишимо, татку? Це найкращий собака на світі!

Я вирішив скористатися моментом і стрибнув на черевики хлопчика, схопив зубами шнурівки.

— Ну… Я навіть не знаю. Зараз не найкращий час, — сказав батько. — Ти знаєш, скільки клопоту з цуценятами? Тобі, Ітане, ще тільки вісім років, а собака — це велика відповідальність.

Я смикнув за шнурки, вони піддалися та повиснули з його черевиків. Я спробував їх кудись занести, але вони так і залишилися на його ногах — мене аж назад відкинуло, і я впав униз головою. Я загарчав, знову кинувся на шнурівки, схопив їх і щосили став шарпати.

— Я про нього дбатиму: і гуляти буду, і годувати, і купати його! — казав хлопчик. — Він найкращий собака на світі, татку. Він уже вихований, у хаті не шкодить!

Приборкавши його черевики, я вирішив, що час зробити маленьку перерву, тому присів і вдовольнив одразу й велику, й малу потребу.

Оце так реакція була тоді!

Невдовзі ми з хлопчиком уже сиділи на м’якій підлозі. Мама казала: «Джордж?», тоді Ітан гукав: «Джордж? До мене, Джордже! Привіт, Джордже!» Тато казав: «Скіппі?», а Ітан питав: «Скіппі? Може, ти в нас Скіппі? Скіппі, до мене!»

Ох і стомливо це було.

Пізніше, коли ми гралися на задньому дворі, хлопчик називав мене Бейлі.

— До мене, Бейлі! Бейлі, до мене! — кричав він і плескав себе по колінах.

Коли я підбігав до нього, він кидався тікати — ми так і бігали двором по колу. Наскільки я зрозумів, це було продовження тієї забавки, в яку ми грали в хаті, тож я був готовий відповідати на «Хорнета», «Айка» чи «Батча», але, схоже, цього разу «Бейлі» вже до мене прилипло.

Після наступного прийому їжі хлопчик узяв мене в дім.

— Бейлі, я хочу тебе познайомити з котом Димком.

Міцно тулячи мене до грудей, Ітан розвернувся так, що я побачив: посеред підлоги сидів сіро-бурий звір, який зробив великі очі, коли помітив мене. Ось він, той запах, що я вчув! Тварина була більша за мене, у неї були маленькі вушка, за які, напевне, весело її покусати. Я став вириватися, щоб погратися з новим товаришем, але Ітан мене не відпускав.