Усі жінки - відьми. Фатальне кохання
- Автор: Доки Кэмерон
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Усі жінки - відьми. Фатальне кохання». Краткое содержание книги:
— А де був Вільям, коли все це відбувалося? — поцікавилася Фібі.
Люсіль невдоволено пирхнула, пригадуючи.
— Біля ліжка моєї матері. Заспокоював, робив усе, аби її втішити і полегшити страждання. Я почала дедалі більше часу проводити з Мірандою в її студії. Ми чули, як Вільям заходив до моєї матері, як він казав їй, що, можливо, ті болі з’явилися не просто так, може, вона перепрацювалася; можливо, треба трохи перепочити, і все буде гаразд. Я й досі пам’ятаю, як обличчя Міранди починало палати люттю, коли вона чула ці слова. Але це було не найгірше. Найгіршим стало те, що з часом мати почала з ним погоджуватися і говорити його ж словами.
Люсіль мотнула головою, наче відганяючи від себе якесь огидне видіння.
— Це було невимовно жахливо. Мені забракне слів, щоб описати те, що відбувалося у ті дні. Материні риси обличчя лишилися такими самими. Саме обличчя не змінилося. Але змінився його вираз. Це був вираз чужої людини, яка висловлювала думки Вільяма. Вона сказала мені, що подумує про те, щоби полишити студію. Що вже час вгамуватися, зажити спокійним життям. Повернутися до тих обов’язків, для виконання яких народжуються всі жінки: ростити дітей, дбати про чоловіка і про домівку. Колись їй це не вдалося, сказала вона. Удруге вона не повторюватиме тих самих помилок. Гаяння часу на егоїстичні забаганки лише завдавало болю. І не тільки їй, а й всім довкола. Тепер вона це добре розуміє. А потім якось Міранда побачила мою матір, що стояла посередині студії. Раніш вона розпочала роботу над портретом. Це було важливе замовлення, проти якого був Вільям. І тепер Міранда побачила, що полотно майже повністю знищено — порізане на смужки гострим шпателем. Мати твердила, що це вона його порізала. Сказала, що намагалася зупинитися, але не змогла. І висловила побоювання, що вона потроху втрачає розум.
— Вона дійсно втрачала розум, — похмуро зазначила Фібі. — Якщо точніше, то з неї виганяли її власний розум і намагалися замінити чужим.
— Скидалося на те, — підтвердила Люсіль. — Наче Вільям заліз у голову моєї матері та став керувати її думками. Того вечора мати з Вільямом мали піти на якусь вечірку. Спочатку мати не хотіла йти, бо була дуже засмучена. Але Міранді вдалося її заспокоїти. Вона сказала матері, що їй не слід згадувати про знищене полотно і йти з Вільямом у гості так, наче нічого поганого не трапилося. Порадила їй бути чарівною і приязною, дозволити Вільяму грати головну роль. А коли матір повернеться додому, то Міранда їй усе пояснить. І моя матінка дослухалася поради Міранди. Як тільки вона пішла, Міранда відвела мене вбік, щоб поговорити.
На якусь мить Люсіль замовкла, а потім продовжила:
— Інколи мені здається, що то була найцікавіша розмова у моєму житті. Міранда поводилася зі мною не як з дитиною. Навпаки — вона говорила зі мною як з рівнею, як зі спільницею. Як з людиною, здатного зрозуміти все, що вона скаже. Людиною, гідною довіри і поваги. Іронія полягала в тому, що тільки дитина могла повірити в те, що Міранда сказала мені того вечора. Повірити відразу ж і щиро. Вона сказала мені, що Вільям Ланкастер користується магією, щоб мати змогу панувати над моєю матір’ю, і є лише один вихід: самим застосувати проти нього магію, щоб зупинити його.
Вільяме!
«Вільяме!» — який байдужий і холодний спосіб починати лист! Саме в холодності та байдужості ти мене звинувачуєш, наче я не прагну всім серцем знову назвати тебе «мій любий»! Але ж як я можу це зробити, коли твої розум і серце проти мене? Як я можу назвати тебе милим, коли ти своїми вчинками та словами чітко даєш мені зрозуміти, що тобі не миле і не дороге те, що є милим і дорогим для мене?
О Вільяме! Як же ми до цього дійшли?
Як же змогла потьмяніти і згаснути наша любов — колись така сильна й яскрава? Невже вона і справді була не золотою, а просто мідною? Зробленою із простого, неблагородного металу, який не витримує випробування часом? Який не здатний повік залишатися блискучим і прекрасним, на якому легко утворюються подряпини?
«Нехай не буде перешкод для поєднання двох сердець, для поєднання двох умів!» — так сказав великий поет Вільям Шекспір. І тобі відомі ці рядки. Ти сам колись переписав цей сонет і подарував його мені. А тепер ти кажеш, що хочеш, аби ми керувалися тільки одним розумом — твоїм. Щоб між нами не було правдивого кохання, правдивих шлюбних уз — одне лише твоє панування і моя покірливість.