Пора серця. Листування
- Автор: Бахман Ингеборг, Целан Пауль
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книги — XXI
- ISBN: 978-617-614-033-7
- Переводчик: Петр Васильевич Рыхло
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Пора серця. Листування». Краткое содержание книги:
Любовні стосунки між обома найвидатнішими німецькомовними поетами після 1945 р. починаються у повоєнному Відні. Інґеборґ Бахман студіює там філософію, для Пауля Целана Відень — тільки проміжна станція. У травні 1948 року вони знайомляться, наприкінці червня він їде до Парижа. Їхнє листування після розлуки спочатку нечасте, нерішуче, відтак воно набирає обертів і продовжується в нових драматичних фазах. Кожна з цих фаз мас своє власне обличчя: свій особливий тон, свої теми, свої сподівання, свою динаміку, свою власну форму мовчання. Наприкінці 1961 р. листовний діалог й особисті зустрічі припиняються, після того як психічна криза Целана під час т. зв. «афери Ґоль» досягає свого апогею.
Перейти на страницу:
Там марніє оголена дерева кисть,
тріскає крутень, з поля з дзюркотом б’ють
бурові вишки весну, спокусливий руні торс
дає місце статуарним лісам, й Ірида
оливи чатує над джерелами краю.
Чим пояснити? Звуки танцю нам збайдужіли.
Після довгої паузи: дисонанси з'ясовані, трохи кантабіле.
(Її подих не торкається більше моєї щоки!)
Колеса завмерли. Крізь порох і висівки хмар
тягне плащ, що нашу любов таїв, чортове колесо Пратера.
Ніде так, як тут, не вділяють перед першим цілунком
останнім. Треба, з присмаком на вустах
іти далі й мовчати. Де журавель
окреслює над плесами вод свій дугастий політ,
лункіше від хвиль, б’є очерет його час.
Подих Азії потойбіч.
Ритмічне зростання посівів, зрілих культур
жнива в переддень загину, засвідчені на письмі,
знатиму, що вітру казати. За крутосхилом
плавкіша вода тьмарить зір, і мене
огорнути хоче п’янке відчуття межі;
під тополями Рьомерштайна я шукала
арени багатонародного смутку,
усміх ствердження й заперечення.
Усе живе покинуло край в скринях для іграшок,
нове лихо тамують санітарними заходами, в алеях
квітнуть каштани без пахощів, дим свічок
не куштує повітря, над парапетом
парку самотньо пестить вітер волосся, м’ячі
опускаються, проминаючи руку дитини,
на самісіньке дно, стрічає
мертве око блакитне, яким воно раніше було.
Див зневіри без ліку. Чи серце
не відступається, що воно серце?
Мрій бути незаплямованим, руку здійми
для присяги, мрій про стать, яка долає тебе,
мрій, та бережись містичного зречення.
Іншій руці таланить із числами
та аналізою, які виводять тебе із чар.
Те, що тебе розділяє, ти сам. Потоком зійди,
поверни зі знанням, у новій подобі прощання.
Випереджаючи шквал, мчить сонце на захід.
Минуло дві тисячі років, чекати нам нічого.
Вітер рве барокові гірлянди,
личка путті падають з балюстрад,
бастіони валяться в сутінкові двори,
а з комодів — маскарони й вінки…
Тільки на площі під полуденним сонцем,
з ланцем на цоколі, до летучої миті
прихильна, у полоні краси, я відрікаюсь
від часу, дух серед духів, які мають прийти.
Марія-ам-Ґештаде —
вітрильник спустошений, скеля сліпа,
ніхто не врятований, усі потерпіли,
не палає олива в лампаді, ми
поживилися нею — де тепер
твоє вічне світло?
Риба мертва, її відносить
до чорних морів, які нас очікують.
Та ми давно дійшли русла, виром
інших потоків захоплені, там, де світу
не існувало й радості мало було.
Вежі рівнини нас величають за те,
що ми легкодухо прийшли, й на сходинах
туги упали, ще глибше впали,
зі слухом, чутним до падіння.
Перейти на страницу: