Втеча майстра Пінзеля
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-009-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Втеча майстра Пінзеля». Краткое содержание книги:
Роман, написаний відомим письменником Володимиром Єшкілєвим, є однією з версій останніх місяців життя Пінзеля. Проте він сподобається не лише прихильникам письменника і поціновувачам майстерності Пінзеля. Роман сповнений містичними подіями й релігійними настроями. Та це й не дивно, адже сюжет розгортається на Західній Україні середини XVIII століття, коли чаклунство не було дивиною. А людину, наділену талантом, сприймали як слугу диявола.
* * *
Серед найвидатніших європейських митців XVIII століття немає скульптора більш загадкового, ніж Іоанн Георг Пінзель. Тільки в останні десятиліття, завдяки зусиллям шанувальників його творчості, спадщина Пінзеля починає відкриватися. Та все ж стоїмо перед загадкою: чому Пінзель двісті років був забутим, як це сталось і з тепер широковідомим Антоніо Вівальді? Справжній же глядач і поціновувач творчості майстра починає з'являтись лише зараз, на початку XXI століття. А дослідники тільки-тільки розпочинають шлях до його постаті й загадкової творчості. Ця книжка, написана відомим письменником Володимиром Єшкілєвим, є однією з версій останніх місяців життя Пінзеля.
— Ви ж мене вже тричі хрестили, ясновельможний! — заплакав шинкар.
— А ти знову пр-р-родав Христа, я зна-а-аю! — сказав староста і ремигнув. Рушниця випала з його рук. Юпітер забув про Гершеля, випив до денця горілку, покликав до себе німф з віялами, сперся на їхні лілейні плечі і рушив до шинку. Мисливці, гості, дами і гайдуки посунули за ним.
Сотник Свир за вухо підняв шинкаря від землі.
— Щастить тобі сьогодні… Скажи своїм курвам, щоб негайно вимили карету пана старости, — наказав він Гершелеві й теж зайшов до шинку. Не встиг він переступити через поріг вертепу, як до нього кинувся товстий Шиман і щось швидко зашепотів йому на вухо. Той узявся за шаблю.
Гершель тим часом обтрусив пил з одягу, помацав вухо, сплюнув і крикнув прислузі нести цебра і щітки. З карети на все подвір'я пахло зовсім не єгипетськими парфумами.
Як пошепки розповідала потім Ориська, такого засцяного та оббльованого купе вона в своєму житті не бачила.
Поява старости і його п'яних компаньйонів змусила Многогрішного зняти облогу з кабацького закапелка. Він, старший Блодо і китаянка миттєво змінили диспозицію й прошмигнули надвір через задні двері. Нащадок гетьманів пішов за кіньми, а брати перебіжками дісталися Темного гаю. Звідти Блодо уважно слідкували за дверима і вікнами Нейманового вертепу. Вони не випускали з рук рушниць, будь-якої миті готові зустріти ворога. Китаянка кудись щезла, від чого Кармініто нервово роздував ніздрі і чухав плечі підборіддям.
Ще напруженішим був гвардії підпоручник, коли наблизився до перев'язу. Там уже чатували тверезі й уважні гайдуки Свира. Це були відбірні «лейб-гвардійці» Канівського старости, досвідчені воїни, які за службу отримували вп'ятеро-вшестеро більше, аніж гренадери саксонських штандартів короля Авґуста. Гайдуки уважно слідкували тим, що робить Многогрішний. Коли він почав відв'язувати рисаків, один з гайдуків підійшов ближче і сказав:
— Зачекай-но, паничу.
— Це мої коні, — пояснив підпоручник.
— А сам ти з яких будеш?
— Я є шляхтич Голинський з Литви.
— А нащо ж ти зараз тікаєш звідси, шляхтичу Голосрацький? Чого так злякався? Ясновельможний пан староста щедрий, любить гостей, чого ж ти не хочеш випити горілки з паном старостою, га?
— Маю справи, — сказав Многогрішний, роблячи вигляд, що не помітив образи. Одягнений він був небагато, на штанах ясніли заплати. Отже, гайдук міг легко прийняти його за збідованого і лякливого ходачкового шляхтича.
— Які ж такі справи вночі? — спитав другий гайдук, що непомітно підійшов до підпоручника ззаду. — Тут у нас неспокійно, паничу. В лісах гуляють опришки отамана Гната. А ти вночі хочеш їхати через ліс… Яка в тому потреба?
— Мене чекають у Городенці. Маю встигнути До переправи.
— У Городенці, кажеш? А може, тебе розбишаки чекають з вістями у лісі? Може, ти ніякий не шляхтич, а харцизяка із Гнатових…
Раптом хтось відчинив зсередини двері шинку. Двері ляснули, немов вистрелили. Надвір з вертепу вирвалися крики і шум.
— Агов хлопці, мерщій сюди, мерщій! — гукнули з шинку. — Свир опришка впіймав!
Гайдуки втратили інтерес до підпоручника й побігли на крик. Многогрішний відв'язав коней, застрибнув на свого рисака, повернув на дорогу і побачив Маньку. Китаянка причаїлася за рогаткою. В руці вона тримала дерев'яну трубку, а в зубах стискала пласку коробочку. Підпоручник знав, що в коробочці — голки, а кінці тих голок намащені смертельною отрутою, рецепт якої вже кілька століть зберігався в родині Мао.
Тим гайдукам пощастило, зрозумів нащадок гетьмана.
Китаянка вийняла з рота коробку. «Щунь шоу цянь ян», — тихо сказала вона, не залишаючи своєї засідки. Це була назва Дванадцятої Хитрості з давнього китайського трактату про військову мудрість. Многогрішний читав цей трактат. Перекладалася назва: «Вкрасти вівцю щасливою рукою». Китаянка рідко згадувала давню мудрість Чжун-го. Тільки тоді, коли бачила щось зрозуміле їй і незбагненне для європейців.
Многогрішний зупинив коня. Поки що він второпав лише те, що його Манька побачила певний шанс для компанії. Якусь щасливу нагоду, якою варто скористатися, щоб не образити божеств Долі. Саме такі обставини мали на увазі давні мудреці, формулюючи Дванадцяту Хитрість.
— Кажи! — звелів підпоручник.