Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
— А що було насправді?
— Все було значно грубіше й прозаїчніше Мій батько зібрав військо і пригрозив моєму дідові, що піде війною на Тулузу і відбере у нього не лише дочку, а й корону. Дід не хотів міжусобиці в країні, тому змушений був поступитися і через це посварився з ґрафом Прованським…
Філіп розповідав цю історію чисто механічно, майже не замислюючись над своїми словами. Наразі його думки були зайняті зовсім іншим: він обмізковував одну ідею, яка оце щойно спала йому на думку. Він уже трохи оговтався від першого шоку, подолав свою розгубленість і весь сповнився рішучості. Тепер він точно знав, щó йому треба, і був готовий до активних дій. Проте це не було наслідком холодного розрахунку з його боку, це радше була відчайдушна хоробрість вщент п’яної людини. А Філіп був п’яний — від кохання.
Сяк-так довівши до кінця свою розповідь, Філіп швидко підвівся, вибачився перед Луїзою і підійшов до Жакомо, який увесь цей час сидів під деревом. При наближенні Філіпа слуга схопився на ноги і з шанобливим виглядом вислухав його розпорядження, мовлені упівголоса. Потім він уклонився йому, негайно скочив на свого коня і, пославши прощальний уклін спантеличеній Луїзі, зник за деревами.
— Що трапилося? — спитала вона, коли Філіп повернувся і знову сів біля неї.
— Я наказав Жакомо їхати до Кастель-Ф’єро і переказати Ернанові, що сам подбаю про вас і ввечері поверну йому цілою й неушкодженою.
Луїзині щоки спалахнули.
— Але навіщо?
— Ну, по-перше, я вже тиждень не бачив Ернана і вирішив сьогодні навідатися до нього. А по-друге, я відіслав Жакомо, щоб залишитися з вами сам на сам.
— Що?… — Дівчина ще дужче зніяковіла. — Ви… Ви хочете залишитися зі мною сам на сам?
— Ми вже залишилися, — уточнив Філіп, сміливо обійняв її і притягнув до себе. — Погодься, любонько: якось незручно цілуватися в присутності слуг.
— О, Боже! — тільки й встигла прошепотіти Луїза, перше ніж їхні губи зімкнулися в довгому й палкому поцілунку.
Потім вони сиділи, міцно пригорнувшись одно до одного. Луїзина голова лежала на Філіповім плечі, а він, зарившись лицем у її волоссі, з насолодою вдихав їх п’янкий аромат, відчуваючи себе на сьомому небі від щастя. Філіп багато разів цілувався з дівчатами і стискав їх у своїх обіймах, та ще ніколи не відчував такого блаженства, як зараз. І тут він зрозумів, що ніскілечки не страхається близькості з Луїзою; він жадає цього, він зовсім не боїться розчаруватися в коханні, зіпсувати свої поетичні мрії банальною прозою життя — бо справжнє кохання прекрасніше будь-яких мрій…
— Скільки тобі років, люба? — спитав Філіп.
— П’ятнадцять.
— А мені лише чотирнадцять… Але ж це не біда, правда?
Луїза погладила його по щоці, потім ніжно торкнулася губами до його губ. Очі її сяяли від захоплення.
— Це не має значення, любий. Я кохаю тебе.
— Я теж кохаю тебе, Луїзо. — Філіп дбайливо поклав її на траву. — Знаєш, — промовив він з таким ніяковим виглядом, ніби признавався в якомусь недоброму вчинку, — у мене ще не було жінок. Чесне слово! Ти моя перша, моя єдина…
Луїза раптом схлипнула і затремтіла.
— Господи! — прошептала вона, врешті збагнувши, що зараз станеться. — Господи…
— Що з тобою, рідна? — сполошився Філіп. — Чому ти плачеш?
Луїза рвучко притислася до його грудей.
— Я знаю, ми не повинні…
— Чому? Хіба ти не любиш мене?
— Люблю, але…
— Ти боїшся розчаруватися в мені?
Луїза трохи відсторонилася і здивовано поглянула на нього. В її очах застигло нерозуміння — те саме нерозуміння, що повсякчас стоятиме поміж ними протягом їх короткого подружнього життя.
— Я не боюся розчаруватися в тобі, — м’яко сказала вона. — Адже мені нема з ким порівнювати тебе. Я боюсь… але не чогось конкретного, а просто тому, що мені страшно. Страшно і все тут, адже це так природно. — Вона перевела дихання, набираючись сміливості. — І, будь ласка, більше не питай ні про що. Краще поцілуй мене.