Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
Її звали Едженія. Вона була дочкою Ернанової годівниці і його ровесницею — як тоді казали, вона була його молочною сестрою. Шатоф’єрова мати померла невдовзі після пологів, батько — трохи згодом; їх він, ясна річ, не пам’ятав і мамою називав свою годівницю, а її дочка була йому за рідну сестру. Вони зростали й виховувалися разом, були дуже прив’язані одно до одного, а коли стали підлітками, їхня прив’язаність переросла в кохання. Ніхто не знав про дійсні наміри Ернана щодо його молочної сестри; та дехто, зокрема й Філіп, припускав, що він збирається одружитися з нею. Особисто Філіп цього не схвалював, проте не став би відмовляти друга, якби це виявилося правдою. Ернан був надзвичайно впертий хлопець, і коли вже приймав якесь рішення, то відстоював його до самого кінця. До того ж, Філіп добре знав Едженію і вважав її чудовою дівчиною; єдиний її недолік полягав у тому, що вона була дочкою служниці…
— Як це було? — запитав Філіп, не повертаючи голови.
Ернан підійшов до ліжка й сів.
— Того вечора вона поїхала до своїх сільських родичів, — тихо, майже пошепки промовив він. — І не взяла супроводу… Скільки разів я їй казав, скільки разів… та вона не слухалася мене!… — Ернан знову схлипнув. — А згодом до Кастель-Ф’єро прибіг її кінь. Мої люди негайно подалися на пошуки, але знайшли її лише вранці… мертву… Боже, навіщо?…
У кімнаті надовго запала тиша. За вікном весело щебетали пташки, день був ясний, сонячний, однак на душі у Філіпа панували сутінки. Йому було гірко і сумно. Так гірко й сумно йому не було ще ніколи — навіть тоді, коли померла його матінка, Амелія Аквітанська.
Він перший порушив мовчанку:
— Де зараз Ґійом?
— Під арештом. Так наказав мажодорм. Та можна не сумніватися, що після повернення твого батька його звільнять. Адже нема такого закону, що забороняв би дворянинові чинити глум над плебейкою. Будь-який суд виправдає цього негідника… Де ж справедливість, скажи мені?! — По щоках Ернана покотилися сльози.
Долаючи млявість, Філіп підвівся, сів у ліжку і стиснув у своїх руках велику й сильну руку Шатоф’єра.
— Є суд нашої совісті, друже. Суд вищої справедливості. — В небесній блакиті його очей майнули лиховісні блискавиці. — Ґійом злочинець і має бути покараним. Він мусить померти — і він помре! Такий мій вирок… Наш вирок!
Ернан здригнувся, а відтак розправив свої могутні плечі, що знаходилися на рівні Філіпової маківки.
— Ґійом помре. — Голос його лунав твердо й рішуче. — Як скажений собака помре! І всі ці виродки з його товариства також помруть. Я ще не вирішив, що робити з Робером — його щастя, що він поїхав з твоїм батьком до Барселони і не брав участі в цій нарузі… — Ернан раптово знітився, і погляд його потьмянів. — Та ніщо, ніщо не поверне її до життя. Її кривдники гірко поплатяться за свій злочин, але вона не встане з могили. Я вже ніколи не побачу її… Ніколи… — І він заплакав, зовсім як дитина.
Філіп сидів поруч нього, і собі витираючи зволожнілі очі.
„Кажуть, що ми ще діти, — думав він. — Може, це й так… От тільки життя в нас не дитяче“.
Філіпове дитинство стрімко добігало кінця, і в нього вже не лишалося часу на ту коротку інтермедію до юності, що зветься отроцтвом…
Розділ IV
Кінець дитинства
Філіп сидів на березі лісового озера й задумливо споглядав віддзеркалені гладінню води білі, напівпрозорі, схожі на серпанок хмаринки, що повільно пливли синім весняним небом з південного заходу на північний схід. Озеро лежало на рівнині, посеред густого лісу, а вдалині зусібіч, немов казкові велетні, здіймалися гори. Філіпові подобалась ця місцина; в теплу пору року він часто приїздив сюди, коли хотів побути насамоті.
Сьогодні був останній день весни і його чотирнадцятий день народження. І Філіп, як і рік, як і два, як і три роки тому, ще вдосвіта утік з дому, щоб не бачити батька в жалобному вбранні, щоб зайвий раз не потрапляти йому на очі, бо саме цього дня герцоґ був більше ніж будь-коли нетерпимий до свого найменшого сина.
Для кожного юнака день його народження — день радості, що символізує рубіж, перетинаючи який він стає на рік старшим, а отже, ще дорослішим. Проте для Філіпа, скільки він себе пам’ятав, 31 травня завжди було днем смутку. Ні, не за померлою матір’ю: йому, звісно, шкода було жінку, яка, народивши його, померла в муках — та він її не знав. Цей день символізував для Філіпа втрату батька, дитинство, що минуло поряд з ним і водночас так далеко від нього. Свідомо Філіп не любив герцоґа і, щиро кажучи, йому не було за що любити його. Однак неусвідомлено він все ж тягнувся до нього, скоряючись тому сліпому, безумовному інстинктові, що змушує малих звіренят триматися біля своїх батьків, шукати в них ласки, тепла й захисту. А крім того, герцоґ був для Філіпа взірцем мужності й шляхетності, прикладом мудрого та справедливого правителя, втіленням безлічі інших достоїнств, і єдине, в чому він не хотів бути схожим на нього, то це бути таким батьком…