Час великої гри. Фантоми 2079 року
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Він засунув руку під подушку, намацав важкий метал «Беретти» й поруч — обкладинку Біблії.
І тоді згадав, хто він.
І це відкриття не принесло йому полегші, наповнивши його смуток гірким розумінням минулого. Він подумав, що він схожий на багатотонний згаслий супутник, який несе на орбіті гігантський масив мертвої інформації — наче літаючий крематорій з попелом неіснуючих людей. Вночі буря вщухла і почалася злива. Температура різко піднялася, гори снігу перетворилися на потоки води, немовби почалася весняна катастрофічна відлига, бліндаж перетворився на земляну яму, наповнену каламутною глинистою водою, а в небі з'явилися перші ознаки закінчення доби Великої Темряви.
Тропічна стихія перемогла полярну.
19
Він знову повернувся до своєї тісної комірки в казармі і, пославшись на недугу, припинив практику сповідей, перестав спілкуватися з братчиками (виняток становили сотенний Чміль та лікар Гальперин, які були занепокоєні станом Фавна й намагалися підтримати капелана словом і ліками) і заглибився в своє минуле, наче мандрівник чи аматор–археолог, що блукає лабіринтами напівзруйнованої будівлі, реконструюючи первинний проект, відновлюючи давно забуті деталі зниклого назавжди життя — уривки розмов, залишки нікому не потрібних таємниць, чиїсь неясні погрози й безглуздо–радісні ілюзії. Перебираючи подумки хроніку свого життя, наче перегортаючи напівзотлілі сторінки книжки, яка не має ні початку, ні кінця, він зрозумів, що все його попереднє існування будувалося на ілюзіях, на примарних уявленнях про порядність, честь, вірність обов'язку, дисципліну, служіння Батьківщині.
І що таке Батьківщина? Те місце, де ти народився — твій дім, тихий київський двір, завжди втомлений батько, мати, яка душі в тобі не чула, школа, де вчитель фізики Антон Іванович Неділько розповідав про експедиції на Марс? Чи це шеренга випускників офіцерського училища, яка застигла по команді «струнко» і слухає наказ верховного головнокомандуючого, його заклик виступити на захист Батьківщини, не пожаліти для неї ні свого здоров'я, ні життя?
Він склав на папері графік свого життя, розбивши його на роки й місяці, й заповнював кожен рядок, наче анкету вписуючи короткі, не зрозумілі сторонньому абревіатури, уривки українських і англійських слів. Тільки роки 2077–ий та 2078–ий залишалися білими плямами в цьому його споминальнику Інколи, відкриваючи нові сторінки своєї біографії, він не міг повірити, що таке насправді могло з ним трапитись, — і він ставив знак запитання. Може, колись вдасться перевірити.
Закінчилася злива, яка оголила землю, відкрила її пожухлу сіро–зелену барву і чорні скелети дерев, що втратили листя, перетворивши навколишні пагорби й долини на похмуру тайгу яка складалася з одних сосон та ялинок. В один з таких днів, коли братчики на невеличкому плацу хлюпаючись у калюжах й матюкаючись, удосконалювали свій військовий вишкіл під командою сержанта Мармизи, на дорозі від Трипілля на узліссі з'явилося щось давно не бачене: чмихаючи синім димом, до них повз якийсь екіпаж — вантажний автомобіль? чи бронетранспортер? — плямисто–зеленого кольору.
— Сотня… до бою! — гукнув Мармиза, радіючи, що нарешті військова теорія, яка гибіла в дощах і грязюці, буде підкріплена практикою реального вбивства. — Приготувати гранатомети… зайняти позиції!
З казарми вибіг, застібуючи бушлат, Чміль, ледве тримаючи в руках важкий станковий кулемет і кричучи:
— Не стріляти без команди!
Дивної форми апарат наблизився на відстань ста метрів. На його даху з'явилася постать, що вимахувала двома прапорами — синьо–жовтим і червоно–чорним. Праві дверці автомобіля відкрилися, на приступці з'явилася дівоча постать; братчики нарешті почули її вигуки.
— Ми свої! З Києва! Не стріляйте! Ми до сотенного Чміля!
Братчики, покинувши позиції, зібралися біля центральних воріт, там, де валялися потрощені стовпи і дошки — все, що залишилося від сторожової вежі після ударів блискавок.