Час великої гри. Фантоми 2079 року

18

Надвечір у неділю 29 січня 2079 року зіткнулися над братством та поблизькими Дніпровими горами дві могутні стихії: снігова, великої потужності завірюха, що з нестримною силою посилала на землю жорсткі білі потоки замерзлої води, які збивали людей з ніг, і друга — страшніша і незвична для цієї пори року стихія вогню: блискавки, прокладаючи сліпучі тунелі у товщі снігової лавини, несучи мегавольтні електричні заряди, гатили по деревах, спорудах і землі, наче молоти, що забивають палі у фундаменти будівлі небачених розмірів і незрозумілого призначення. Повітря, одяг, зброя, волосся братчиків — все було наелектризоване, потріскувало іскрами. Вартові, зрозумівши, що загинуть від ударів блискавок швидше, ніж від атаки ворогів, втекли до казарми, де збилися докупи злякані братчики — бо ніхто з них нічого подібного ніколи в житті не бачив.

Фавн сховався від цього полярно–тропічного виверження у бліндажі. Крізь вузенькі віконця–бійниці спалахи блискавок, немов лазерні промені, пронизували темряву Фавнової печери; він лежав на ліжку з розплющеними очима, боячись підвестися і не маючи змоги заснути, і йому здавалося, що кожен удар блискавки і грому (світло і звук були злютовані, зрощені, невіддільні одне від одного) проникає всередину його мозку освітлюючи найпотаємніші його куточки. Він згадав трясучку літака уночі, спалахи і грім вибухів, почуття безнадії та страху що охопило його тоді. Йому здалося, що хтось веде прицільний вогонь по бліндажу і що перекриття не витримає ударів — мокра земля сипалася на стіл і ліжко, і йому довелося поверх ковдри вкритися з головою білим маскхалатом. Поступово Фавн почав звикати до аритмічної канонади спалахів і грому йому здалося, що він задрімав, але в ту мить прямий удар блискавки струснув бліндаж, а сліпуча вогняна куля спалахнула всередині Фавного існування — наче в його голову в'їхав найновіший дрон, який остаточно розірвав ту чорну стіну що відділяла пам'ять від забуття, й він скочив з ліжка, бо йому здалося, що поряд з ним спить його маленька донька, його Кристина, яку він ніжно любить, і що ця вогняна куля може спалити її маленьке тільце, і що тільки він здатен урятувати, захистити дитину — та де ж вона, де? Нікого не було в бліндажі, пронизаному наскрізь променями блискавок. Нікого близького, жодної рідної істоти не було поряд — ні в казармі, ні в пограбованому порожньому палаці, ніде в світі. Серце калатало так, що, здавалось, його удари заглушали звуки снігової грози.