Дисертація лейтенанта Шпильового
- Автор: Савичев Генадій
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дисертація лейтенанта Шпильового». Краткое содержание книги:
Шпильовий починає збирати відомості про героя і несподівано натрапляє на ниточку, яка зв’язує подвиг Петрищева з нашими днями і веде до викриття небезпечного злочинця.
Костін запропонував:
— Пригадайте, як усе було в диспетчерській. Навіть найменші подробиці.
Микита затягнувся і поволі почав:
— Прибув я на кінцеву десь о вісімнадцятій годині. У той день знову без обіду проїздив. Зайшов до диспетчерської, а там повно-повнісінько шоферні. І, звичайна справа, сварки. З диспетчеркою сперечаються…
Підопригора раптом закашлявся. А коли стих, протер очі кулаком і схвильовано мовив:
— А уявіть собі, один чоловік знав, що піде саме моя машина…
— Хто? — коротко кинув Танюшин.
І Микита Підопригора розповів, що він теж встряв було у сварку, але до диспетчерської ввійшов чоловік у темно-синьому прогумованому плащі, почав обурюватись і погрожувати, що від імені пасажирів, які чекають на зупинці, напише скаргу. Микиті стало незручно за шоферів і шкода диспетчерку, яка не могла перекричати всіх чоловіків, і він відповів тому, в темно-синьому плащі: «Перекажіть пасажирам, нехай сідають у машину 98–98», а сам протиснувся до диспетчера і відмітив путівку.
Танюшин спитав мене, хто тоді оголосив, щоб сідали в автобус 98–98. Я підтвердив слова шофера.
— Отже, чоловік у темно-синьому плащі, — мовив задумливо Танюшин. — А інші прикмети його ви не могли б пригадати?
Я теж напружив пам’ять, але нічого, крім темно-синього плаща, згадати не міг. Правда, Микита допоміг:
— Невисокий, чорні брови у нього наче намальовані.
— Правильно, — підтвердив я, — невисокий і чорнявий.
І враз пам’ять блискавкою пронизала згадка:
— Товаришу полковник, Нюра Пасивіна казала, що портфель забрав у неї теж невисокий, чорнявий.
— Про це пізніше, — сухо обірвав полковник, а потім додана — Ми це знаємо.
І я зрозумів, що про такі речі, як портфель, не можна було говорити при відвідувачах. Ну, а з Нюрою, значить, вони поговорили, отже, не гаяли марно часу. Коли Микита пішов, Танюшин сказав Костіну:
— Треба буде переговорити ще з деякими пасажирами, бо чорнявий — це уже зачіпка. Скажіть, Шпильовий, хто в музеї чув вашу розмову про Петрищева?
Мені не довелося довго пригадувати, адже в музеї в той день людей було зовсім мало.
— Марія Андріївна, Галинка, хлопчина в трусах, колишній директор музею Трубников, ну і ще чоловік п’ять екскурсантів, які прийшли раніше.
— Ви не запам’ятали екскурсантів?
— Треба подумати.
— Подумайте, — сказав Танюшин і несподівано запитав: — А цього в темно-синьому плащі серед екскурсантів не було?
— Здається, ні.
— Здається — не відповідь.
Полковник наказав Костіну:
— Усіх відвідувачів музею треба знайти і опитати.
— Єсть! — відповів Костін і щось записав до блокнота.
— Мені можна йти? — запитав я.
— Ідіть, — дозволив Танюшин, — але будьте обережні. Адже полювали, лейтенанте, на вас.
ЦАРИЦЯ НЕФЕРТІТІ І ФЕДЬКО КОСИЙ
Вечір був прохолодний. Опівдні, ще до заходу сонця, пройшов теплий дощик і просочив усе вологою: землю, будівлі і густе терпке повітря.
Я їхав у тролейбусі від Галинчиних батьків. Знову невдача: вона не приїхала. Неспокійні думки снувалися в голові. Чим закінчиться розслідування, яке вела оперативна група Танюшина? Робота була важка, копітка: треба розшукати пасажирів, які були в автобусі. Як вони це зроблять? Але Танюшин наказав: «Треба знайти!» І знайдуть. Потім відвідувачів музею. І ще Гужву. Що це за людина? Навіщо йому треба було говорити, що Петрищев не служив у частинах охорони?
Костіна я бачив кілька днів тому. Він дуже змарнів.
Сказав, що скафандр, знайдений на березі моря, дав їм до рук важливу нитку. І все ж я не міг зрозуміти, який може бути зв’язок між Петрищевим і водолазним скафандром, що належав диверсанту.
Потім я знову подумав про Галинку. Де вона тепер? Танюшин радив, як тільки Галинка з’явиться в Волногорську, негайно направити її до нього. Адже і вона була серед відвідувачів музею. Але Галинка не з’являлася в місті. Я вже кілька разів ходив до неї додому, мені незмінно відповідали:
— Не приїхала.
Мабуть, Галинка таки дуже образилась на мене. Адже я тоді грубо повівся з нею. Треба було пояснити, яке велике значення мають для нас розшуки матеріалів про подвиг Петрищева. Невже ми ніколи не помиримося?..
Поки я роздумував, в тролейбус увійшла молода жіика, сіла поруч і почала уважно розглядати мене. Коли я обернувся, жінка аж сплеснула руками.
— Нарешті зустрілися!
Це була продавщиця пива із пам’ятного ларка. Цього вечора вона видавалася ще кращою, ніж тоді. У вузьких лакованих очах її стрибали золотисті іскорки. Ошатне, квітчасте плаття з глибоким вирізом щільно облягало струнку фігуру. На гнучкій мармуровій шиї я помітив родимку.