Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

На Єлісейських Полях, куди вони забрели, їм стрівся дивний чоловік: на голові в нього стримів ковпак, прикрашений пір'ям чаплі, а за спиною була прив'язана бляшанка. На животі, подзенькуючи, теліпалися дві срібні чашечки. Він ішов, вигукуючи: «Кому свіженької?..» Це був відомий у своєму кварталі продавець напою власного виробництва — локричної води. Хлопчаки, няньки, підмайстри, школярі миттю обступили його, добре, що ціна була невисока: лише три деньє за чашечку солодкої водички.

Багато чого з того, що Шарль, справжній парижанин, просто не помічав, привертало Жакову увагу, збуджувало його цікавість.

Напередодні був дощ, і хоч сьогодні сонце світило яскраво, на бруківці блищали сріблясті калюжі. Ось з будинку вийшла дама, одягнена багато, модно. Але Жак одразу ж визначив, що вона не з тих аристократок, які мають свій виїзд. Дамі треба перетнути вулицю, але не хочеться мочити ноги. Вона пошукала когось очима, подала знак. До неї підбіг кремезний хлопчик років чотирнадцяти. Не робітник і не жебрак. Можливо, підмайстер або помічник вантажника. І знову дама, нічого не кажучи, робить знак, юнак міцно впирається ногами, нахиляється мало не до землі, підставляє дамі широку спину. Не розмірковуючи, вона швиденько вмощується на запропоноване їй сидіння, високо задираючи безліч шурхотливих мережаних спідниць. Ще мить — і хлопець з тягарем на спині, чалапаючи по калюжах ногами у важких черевиках, переносить даму на другий бік.

— Та чого ти витріщився? Дивишся не туди, куди треба! — дорікнув Шарль другові.

А Жак тим часом з цікавістю дивився, як дама розраховується з юнаком, старанно вибираючи випещеними пальцями якусь дрібну монету із свого ридикюля.

— Та не лови гав! А то ми ніколи не потрапимо в Пале-Рояль, — досадливо квапив Шарль.

— А це що за жебрак?

Жак втупився очима в молодого кремезного чоловіка в синій робочій блузі і з картузом на голові, який стояв на перехресті. Той почув Жакові слова.

— Я не жебрак і не випрошую милостиню. Я — робітник, але в мене немає роботи, нема інструменту. Я простягаю руку, щоб зібрати грошей і купити кайло й заступа. Тоді разом з усіма я зможу піти копати канави.

— Якщо ми зупинятимемося на кожному кроці, ми ніколи не дійдемо до Пале-Рояля! — знову зауважив Шарль. — А саме там — найцікавіше.

Париж справедливо пишався своїм Пале-Роялем.

Раніше Пале-Рояль, як і численні кафе, був закритий для простих смертних; сюди було заборонено вхід солдатам, лакеям та іншій челяді, а також «робітникам, студентам і собакам».

Та віднедавна ці заборони скасовано: спочатку для солдатів, які стояли гарнізоном у Парижі і не знали, куди їм подітися вільної години, а пізніше й для інших простолюдинів.

Пале-Рояль — це палац з безліччю галерей, які виходять в сад.

У вітринах галерей були виставлені всілякі предмети розкоші: сяяло, переливаючись усіма кольорами райдуги, коштовне каміння, оправлене і без оправ, шліфоване і неграноване, різноманітні прикраси, пір'я, віяла, стрічки, шпори, рукавички, всілякі дрібнички, які доповнюють чоловічий та жіночий туалети, на які тоді звертали велику увагу. Були виставлені у галереях костюми й доміно для маскарадів, ліонські сукна й оксамит по п'ять луїдорів за лікоть, тонка порцеляна, комишеві палички, годинники з компасом і без нього. Намагаючись догодити покупцям, продавці пропонували лілійне мило, помаду, настояну на фіалках, рукавички, напахчені жасмином… До послуг шанувальників були кольорові гравюри й нові книжки. Для тих, хто хотів поласувати, — вафлі, лікери, апельсини, тістечка… Додайте до цього всілякі новинки на зразок запалювальних стекол і запальничок — в'язки сірчаних сірників, засунутих у флакончик, натертий фосфором, — і ви матимете приблизну уяву про всі дива Пале-Рояля.