Велике плавання

Отже, 3 серпня — вже остаточно — ми мали відпливти. 1 серпня весь екіпаж нашої невеликої флотилії вислухав обідню у церкві святого Георгія. Після цього команду відпущено на берег до вечора 2 серпня, щоб кожний міг попрощатися з своєю сім'єю.

Першого ж серпня сталася подія, за якої проявилась брутальна невгамовність моєї натури, властивість характеру, чого я в собі не передбачав.

Адмірал увечері цього дня взяв мене та Орніччо на кораблі — подивитись, чи все гаразд.

Оглядаючи «Нінью» і «Пінту», я роздумував про жменьку людей, яким доведеться перетерпіти всі злигодні осіннього плавання без будь-якого захисту від дощу над головою. У набагато кращих умовах був екіпаж «Санта-Марії». Але, коли я спустився в приміщення для матросів на «Санта-Марії» і в ніс гостро тхнуло часником, змішаним з їдким запахом поту, я не знав, що гірше. Пливли ж ми в благодатні південні країни, пора дощів там ще не починалася, а задуха тепер була набагато страшніша, ніж узимку.

З просвітлілим обличчям пан мій спустився східцями, а ми з Орніччо мовчки йшли за ним, не відважуючись розмовами порушувати плин його думок.

Біля самого берега якась темна постать кинулася з криком до адмірала. При яскравому сяйві осінніх зірок я розгледів потворне обличчя старого, карту якого я перемальовував кілька днів тому.

— Де ж плата? — вигукнув старий захриплим голосом.

А пан, не кажучи ні слова, витяг гаманець з кишені і кинув йому до ніг. Гаманець важко дзвякнув.

— Собака, син рабині, виплодок! — закричав старий, засунувши руку в гаманець і розглянувши монети. — Тут одно срібло, а ми домовлялись про золото.

Тут я не стримався і кинувся до старого. Пан і Орніччо щось гукали мені навздогін, але я не розчув їхніх слів. На мить я відчув смердюче дихання іспанця на своєму обличчі. Потім я схопив його за комір і відштовхнув з дороги адмірала далеко в кущі. Старий жалібно зойкнув і гепнувся, як мішок з кістками. Лють згасла у мені так само несподівано, як і спалахнула. Я оглянувся і побачив, що старий манить мене рукою.

Я підійшов до нього і почув, що він щось белькоче.

Я погано розумію іспанську мову і, гадаючи, що старий має якусь потребу від мене, нагнувся до нього зовсім близько. Тоді цей диявольський виплодок набрав повен рот слини і плюнув мені в обличчя. Я почув його злісний регіт.

Гнів з попередньою силою охопив мене. Я вдарив старого ногою в обличчя. У цю мить ззаду мене схопили за лікоть.

— Ловко він тебе розмалював, — сказав хтось, сміючись.

Оглянувшись, я побачив матроса з «Санта-Марії» Хуана Яньєса, прозваного Кротом. Мені не було коли зупинятися і розмовляти з ним, і я кинувся доганяти адмірала й Орніччо.