Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Уявлення багатьох росіян про гусарів сформувалося переважно з численних художніх книжок, театральних вистав, кінофільмів, таких як “Гусарська балада”, “Ескадрон гусар летючих”, “Про бідного гусара замовте слово” та багатьох інших. У них оспівується гусарська завзятість, відчайдушна сміливість, безшабашність, запал, яскрава індивідуальність цих сміливців. Гусари вважалися й досі вважаються красою і гордістю російської армії.

Однак насправді гусарські полки не були російськими. Гусари комплектувалися з рекрутів, що їх набирали головно в Україні. У гусарських полках служило чимало сербів, молдовців, албанців, угорців, переселених царським урядом у середині XVIII століття на землі півдня України, у так звані Нову Сербію і Слов’яносербію, але основну масу становили саме українці. П. Бенкендорф у своїй “Краткой истории лейб-гвардии гусарского Его Величества полка” зазначає: “У 1762 році, у день вступу на престол Імператриці Єкатєріни II, гусарських полків було вже 12, і всі вони оселялися на півдні Росії, тобто в Україні і Малоросії”.

Перші гусари, як особливий рід кавалерії, з’явилися у XV столітті в Угорщині. Там так називали кінних воїнів угорського дворянського ополчення, яке поділялося на роти, по 20–25 вершників. Угорською huszar означає “один із двадцяти”, звідси і назва. Наслідуючи угорців, багато держав Європи — Польща, Австрія, Пруссія, Франція — ввели у своїх арміях гусарські частини. У Росії окремі іррегулярні формування гусарських частин почали створювати ще в XVII столітті за зразком польських гусар. Однак до складу регулярної армії вони ввійшли лише у другій половині XVIII століття.