Доки світло не згасне назавжди

– Я не хочу, щоб хтось за мене вирішував, що є правильним, а що ні, – тоном, який не припускав заперечень, промовила дівчина. – І не хочу просто займатися чимось. Я хочу кожної миті усвідомлювати, що це моє, ось це воно – саме те, що мені потрібно.

Інді не озвалася жодним словом.

Насправді в той момент сестри думали про одне й те саме. Немовби танцювали довкола одного вогнища. Інді згадувала мрію стати ілюстраторкою чи модельєркою, про яку, як і Рута, майже нікому не говорила. У пам’яті зринула осінь 2014-го, коли вони з Рутою та мамою поїхали на Форум видавців до Львова. Інді натрапила там на один із перших українських коміксів за мотивами повісті Франка «Герой поневолі». Вона пригадала, як погортала його, а потім до вечора не могла позбутися думки «я б намалювала краще», хоча глибоко в душі знала, що ніколи не наважилася б на щось подібне. Інді не вміла відрізняти невдачі від катастроф, і це було її найбільшою проблемою – страх не сподобатися, наразитися на глибоке неприйняття. Вона навіть художню школу покинула, бо її картину, на малювання якої пішов місяць, не взяли на якийсь обласний конкурс. Ближче до закінчення десятого класу Індія непомітно для самої себе погодилася піти шляхом найменшого опору й почала робити все, як підказувала мати. Аміна зраділа та з іще більшим ентузіазмом узялася ліпити з доньки те, що їй хотілося. Зрештою всі залишилися задоволеними. Ну майже. Чи подобалося Індії життя, яке на неї чекає? Вона знала, що воно буде зручним. Комфортним. Утім, коли дивилася на сестру й немовби бачила довкола її обличчя вінець м’якого світла, того світла, яке ще зовсім недавно горіло в її очах також, Інді жалкувала, що добровільно ступила крок назустріч світові невдах, тих, хто повірив у теревені про запасний план і прогнувся, навіть не спробувавши погнатися за мрією. Інді раділа за сестру й водночас відчувала тиху заздрість, розуміючи, що її власне світло безповоротно згасло.