Сповідь відьом

— Ти вже закінчила, чи ще? — стривожено спитав Метью напруженим голосом.

— Є дві позначки, з якими я не зможу впоратися. Після них залишаться шрами. Ось тут, — пояснила Сара, проводячи кінчиком пальця по обрисах зірки між моїми лопатками. — І ось тут. Її пальці, рухаючись від ребра до ребра, змістилися вниз і зупинилися на попереку.

Я отямилася, і мою уяву пропекла картина, яку я намалювала собі за рухами Сариних пальців по моїй спині.

Зірка, що висить над вигнутим догори серпиком місяця .

— Вони підозрюють, Метью! — скрикнула я, прикипівши від страху до стільця. З пам’яті виринула шухляда з печатками Метью — вміло прихованими, абсолютно невидимими, як і сам орден лицарів Лазаря. Але Сату знала про них, і це означало, що інші відьми з Конгрегації теж могли знати.

— Що, що, серце моє? — спитав Метью, пригортаючи мене до себе.

Я вперлася руками йому в груди, щоб він почув мене.

— Коли я відмовилася видати тебе, Сату позначила мене твоєю печаткою.

Він обернув мене до себе спиною, прикривши стільки мого оголеного тіла, скільки міг. І враз заціпенів, побачивши мітку.

— Вони вже не підозрюють. Вони знають.

— Ви про що кажете? — суворо спитала Сара.

— Дайте мені, будь ласка, Діанину сорочку.

— Гадаю, шрами не будуть дуже помітними, — мовила моя тітка, ніби виправдовуючись.

— Сорочку, будь ласка, — крижаним тоном повторив Метью.

Ем кинула йому одежину. Метью просунув мої руки в рукави і накинув на мене сорочку, запахнувши її краї. Він відвертав погляд, але жилка на його лобі пришвидшено пульсувала.

— Мені так шкода, — пробурмотіла я.

— Тобі нема про що шкодувати. — Він обхопив долонями моє обличчя. — Всякий вампір тепер знатиме, що ти — моя, з цією позначкою чи без неї. Сату теж хотіла зробити так, щоб кожна істота знала, кому ти належиш. У ті часи, коли я відродився, був звичай зістригати волосся з голів тих жінок, які віддавали свої тіла ворогу. То був жорстокий спосіб позначити зрадників. Те ж саме зробила й Сату. — Метью відвернувся. — А хіба Ізабо тобі не казала?

— Ні. Я шукала папір, а знайшла оту шухляду.

— Що тут, в біса, відбувається? — втрутилася Сара.

— Я порушила твою таємницю. Мені не слід було цього робити, — прошепотіла я, стискаючи його руки.

Метью різко відхилив мене від себе, ошелешено поглянув мені у вічі, а потім рвучко притиснув до грудей, геть забувши про мої рани. На щастя, у Сариному чаклунстві було і знеболюване.

— Господи, Діано… Сату ж розповіла тобі, що я зробив. Я вислідив тебе, коли ти поверталася додому і вдерся до твого помешкання. І як я можу тепер винуватити тебе, що ти знайшла те, про що я мав сам тобі розповісти?!

Гучний тріск, схожий на удар грому, прокотився кухнею, брязнувши каструлями й сковорідками. Коли звук ущух, озвалася Сара: