Останній пророк
- Автор: Мосендз Леонід
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0778-1
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Останній пророк». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Та це сталося іншим чином. Хлопчина вже навчився в школі читати й одного разу натрапив на давні батькові сувої та заглибився в них. Довідався про те, чого не говорила йому мати: ким був його батько, якої кривди зазнав і як помер. Батькові записи дають йому відчути себе вибранцем. Відтепер він думає про помсту й «очищення землі». Сам себе «політизує», як ми тепер сказали б, ходить на засідання синедріону, прислухається до суперечок. «З тої мішанини чуток, натяків і сплетень творив собі Єгоханан уяву про життя Геброна». Та й усього Ізраїлю. А воно вже не таке, як було до придушення повстання. У постійному протистоянні між бунтівниками й сумирними гору беруть останні. Вони задають тон тим регулярним молитовним читанням, на яких раніше народ відводив душу. «Книга Приповідок стала тепер для Геброна невичерпним джерелом послуху й покори». Єгоханан слухає, «і йому робиться нудно». Бо в ньому живуть «вічні голоси сувоїв» з батькової збірні. І пристрасні слова старого Давида, повчання й напучення якого вщеплюють йому віру в його обраність: «Не кажи, що дитина ти… Він з тобою!.. Куди пішле тебе — йди! Що накаже — говори! Не бійся, не бійся нікого… бо він покликав тебе! І будеш від сьогодні… вождем народів… влодарем королівства! Щоб витереблював і нищив… руйнував і плюндрував… будував і защіплював!..»
Давид промовляє до вихованця з узвишшя, мало не як Мойсей… В його мові щось уже надлюдське, передсмертне. І він таки втрачає свідомість, як ото і Захарій під час свого прощального казання. Перенапруження духу? Зазирання в замежне? Прикметно, що нестримні пророчі осяяння межують із запамороченням і приводять до непритомності.
У кожному разі формування психології месіанізму, зведеного до світорятувального вождизму, містить чинник крайнього, щоб не сказати хворобливого, нарцисичного самозасліплення і виходить за межі людських вимірів, але не сягає теологічних.
Проте в романі бачимо і скупі епізоди реального дитинства Єгоханана, і зародження першого кохання, швидше мрійливого і заздрісного захоплення, що обертається смутком самоти. Тобто було в його дитинстві та юності й щось властиве його віку, поза войовничим догматизмом сувоїв та запаморочливими навіюваннями старого опікуна Давида, дружба з яким стала темою гебронських просторікувань. І хоч Елісеба також живе в полоні пророцького призначення сина, але материнським чуттям сприймає його і як свою дитину, і як самодостатню особистість.«…Ніколи не говорила Елісеба синові про гебронські чутки, ніколи не випитувала вже його про те, що робить і що говорить з товаришами у вільний від праці час. Лише з однаковою любов'ю спостерігала, як все легшою і легшою стає для синових рук сокира й мотика, як для його душі все ширшає й ширшає народний обрій».
Мати вірить не тільки в його призначення — вона вірить йому. Бо інакше яка була б ціна тому призначенню?
Елісеба розуміє, що діється в синовій душі. Бачить, що він уже їй не належить. Це і гордість для неї, і тривога. Вона ж просила в Господа такого сина, але їй боляче його, єдиного, втрачати. Та хіба це втрата? Може — бажане горде й гірке щастя? Кілька прекрасних, піднесених і психологічно насичених сторінок присвячено темі «Мати — Син — Народ». Мати, яка готувала сина для служіння Народові, але для якої офіра буде болючою. Син, який любить Матір, але готовий до самопожертви в ім'я Народу. Народ, який потребує провідника, але не знати, чи вгадає його і чи піде за ним… Це ситуація національно-визвольної боротьби кожного народу, і зрозуміло, чому не міг її оминути Леонід Мосендз. Хіба не стояла перед його очима українська Мати, не стояли українські матері кривавих 1940-х, чиї сини йшли на вірну смерть у нерівній боротьбі?
Єгоханан прагне реальної дії. Прислухаючись до розмов і суперечок дорослих про споконвічний вибір між розумною покірністю, що гарантує такий-сякий спокій, і нестримною бунтівничістю, що призведе до біди (речники обох точок зору не поступаються одні одним у красномовстві й притчовій афористичності), — він чує про таємничих зелотів, які ведуть збройну боротьбу проти римлян. Хто вони? Зелоти! «Так часом лаяли насерджені батьки розбишацьких хлопців і страшили цим словом пустотливих дітей. Але Давид не страшив і не лаяв. Навпаки, поруч пророків і вождів ставив цих невідомих, що про них ніде нічого немає в законі». Старий опікун Давид — великий авторитет для Єгоханана, однак і він не знає, де тих загадкових «упівців» шукати.