Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Адже є ще Щуряка — хижа істота, подібна на Сліпого, як рідна сестра, тільки ще менш приязна, ото вже з ким Русалку не порівняєш, і слава богу, але моє щире «слава богу!» сприймається лише як слабка розрада Ходячомишачої Сірості.
Дивлюся на неї, заховану під волоссям аж до носаків кедів, заплющую очі й подумки міцно пригортаю її до себе руками-невидимками. Русалка слухняно привалюється до мене, наче я дійсно це зробив, і я здригаюся, вражений її чутливістю; вона майже завжди відгукується на дотики моїх примарних рук, навіть коли засмучена або заглиблена в себе, як зараз.
— Ми ж не будемо обговорювати яскравих особистостей, га? Не будемо перебирати їх одну по одній, таких надзвичайних і пречудових? — пошепки запитую я її. — Якщо ти не проти, ми не будемо цього робити. Ти ж не проти?
— Ні, звичайно...
Вона совгається, задираючи голову, щоб розгледіти вираз мого обличчя, але я закриваю їй огляд підборіддям, знову і знову, поки вона не припиняє своїх спроб і не згортається в ніжно-котячий, звичний моєму боку клубок.
— Як я, напевно, набридла тобі цими розмовами. У тебе зробився такий нещасний голос. Я дуже часто говорю про такі речі?
— Ні. Не часто. Просто я дуже не люблю цю тему: «А чи не хотілося б тобі, щоб я була як...» Ні, не хотілося б. І ніколи не захочеться. Може, одного прекрасного, неповторно сповненого мудрості дня ти це збагнеш. І в той день я попрошу Табакі прикрасити мене святковими прапорцями й татуюваннями.
Вона висмикує зі своєї жилетки довгий шнурок чи, може, нитку і тягне до рота, щоб гризти й колошматити до стану мокрої мерзоти.
— Треба, певно, подарувати тобі цю фуфайку. Разом з написом, оцим та іншими. У тебе ж є ненависть до могили, значить, тобі є сенс її носити.
— Ти це про кого? — з підозрою уточнюю я, тицяючись підборіддям їй у проділ. — Здається, знову про Чорного? Хочеш щось розповісти — чи просто не можеш спекатися його мужнього образу? Не пригадую, щоб ми раніше коли-небудь стільки про нього говорили.
— А якщо я справді хочу тобі щось сказати? Саме про нього.
Тепер уже я тягну шию, щоб зазирнути їй в очі.
— Тільки не кажи, що безтямно закохалася в нього. Усе інше якось та переживу.
Вона трохи відсторонюється, струшуючи волоссям.
— Будь ласка, уяви собі його, якщо не важко.
— Для чого?
— Ні для чого. Просто уяви — і все.
Про всяк випадок я сідаю пряміше. І слухняно уявляю Чорного. У всій випуклій красі його біцепсів і трицепсів. Це справді зовсім не важко.
— Уявив. І що далі?
— Тепер скажи мені, на кого він намагається бути подібним?
— На ідіота, природно, на кого ж іще?
— Ні, не так. На когось добре тобі знайомого. Ти здивуєшся, коли зрозумієш.
Досить здивований цими її словами, я ще раз прискіпливо вивчаю зовнішність Чорного. Мій помислений Чорний нічим не відрізняється від справжнього, я доволі довго жив поряд з ним, щоб вивчити до дрібниць.
— Не розумію, — зізнаюся я. — Він подібний тільки сам на себе. Інших таких я не знаю.
— Я кажу не про його обличчя. А про стиль. Про те, наприклад, як він одягається відтоді, як став ватажком. Ти не зауважуєш у ньому змін?