Конституція України. Науково-практичний коментар
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-243-5
- Жанр: право
Электронная книга - «Конституція України. Науково-практичний коментар». Краткое содержание книги:
До складу авторського колективу ввійшли провідні вітчизняні науковці, академіки та члени-кореспонденти Національної академії правових наук України, народні депутати України, керівники центральних органів законодавчої, виконавчої та судової влади, правоохоронних органів.
Для суддів, працівників правоохоронних органів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, науковців, викладачів, аспірантів і студентів вищих навчальних закладів, а також широкого кола читачів.
Презумпція невинуватості як об’єктивне право положення покладає на сторону обвинувачення обов’язок підтвердити вину обвинуваченої особи об’єктивними доказами.
Закріплюючи правило, згідно з яким особа, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, не зобов’язана доводити свою невинуватість, ч. 2 ст. 62 Конституції тим самим покладає обов’язок (тягар) доказування її вини на сторону обвинувачення. При цьому доказування вини охоплює не лише формування у встановленому законом порядку доказів вини обвинуваченого, але й спростування доводів його невинуватості, поданих стороною захисту. Такий підхід, сформульований у зазначеному правилі презумпції невинуватості, має гуманістичну основу і обумовлений тим, що сторона обвинувачення у справах публічного та приватно-публічного обвинувачення за своїми матеріальними, організаційними й процесуальними (зокрема, на досудовому розслідуванні) можливостями набагато сильніша у формуванні доказової бази, аніж її опонент — сторона захисту. Завдяки цьому обставини, які їй належать доказати, для неї об’єктивно більш доступніші. Саме тому презумпція невинуватості захищає особу, яка піддається кримінальному переслідуванню, покладаючи обов’язок доведення її вини на сторону обвинувачення, оскільки за своїми можливостями, як вже зазначалось, вона набагато сильніша — на її боці знаходиться вся організаційно-матеріальна сила держави, що забезпечує її фактичну перевагу особливо при вирішенні питання про порушення кримінальної справи та під час її досудового розслідування, де, власне, й формується обвинувачення особи у вчиненні злочину. Кримінально-процесуальний закон зобов’язує особу, яка проводить дізнання, слідчого і прокурора дослідити обставини справи всебічно, повно і об’єктивно, виявляючи як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК України). Під загрозою кримінальної відповідальності (ст. 373 КК України) органам, що ведуть кримінальний процес на досудовому розслідуванні, заборонено домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та незаконних заходів.
Проте, звільняючи особу від обов’язку доказування своєї невинуватості, цей же закон наділяє її правом брати участь у доказуванні, в тому числі і своєї невинуватості. Власне, презумпція невинуватості не позбавляє обвинуваченого можливості подавати будь-які докази, але вона забороняє органам, які ведуть процес, вимагати від нього доказів його вини чи невинуватості. Тому й відмова обвинуваченого надати чи вказати, де знаходяться такі докази, не може бути розцінена як підтвердження його вини. Подавати докази будь-які — це право обвинуваченого, яке він використовує на свій власний розсуд.
Обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. 3 ст. 62 Конституції). Кримінально-процесуальне законодавство насамперед визначає, що є доказом у кримінально-процесуальній справі. Ним визнаються будь-які фактичні дані (відомості), на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються: показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, іншими документами (ст. 65 КПК України). Отже, кримінально-процесуальний закон не лише надає поняття доказу, але й перераховує джерела, з яких вони можуть бути одержані, та встановлює чіткий порядок їх збирання та одержання за допомогою відповідних процесуальних дій. Іншими словами, він встановлює вимоги до відомостей, які можуть бути доказом у кримінальній справі. Відповідність цим вимогам дає можливість використовувати ці відомості (фактичні дані) як доказ, робить їх допустимими. І навпаки, порушення таких вимог тягне за собою недопустимість їх використання як доказу. Вимоги стосуються: належного джерела; належного суб’єкта; законності процесуальної форми збирання й закріплення доказів.
Вимога належного джерела полягає в тому, що закон (ч. 2 ст. 165 КПК України) дає чіткий і вичерпний перелік тих джерел, з яких можна одержувати фактичні дані (відомості) як доказ для підтвердження або спростування відповідної обставини. Тому одержання даних не з джерела, передбаченого законом, або з невідомих джерел робить ці дані недопустимими як доказ. Як зазначив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регулює судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р. (п. 12): «Посилання суду у вироку або ухвалі (постанові судді) на дані, одержані з інших джерел, є недопустимим, оскільки вони не мають доказової сили».