Конституція України. Науково-практичний коментар

Серед українського інформаційного законодавства лише в Законі України «Про телебачення і радіомовлення» йдеться фрагментарно про презумпцію невинуватості. Так, у його ст. 59 «Обов’язки телерадіоорганізації» у п. l-з на телерадіоорганізацію покладається обов’язок «не поширювати матеріали, які порушують презумпцію невинуватості підсудного або упереджують рішення суду». Буде цілком логічним поширити такий підхід на всі засоби масової інформації.

Європейський суд з прав людини досить гнучко підходить до вирішення питання про те, чи була порушена презумпція невинуватості щодо конкретної особи в контексті її права на справедливий суд, через оцінку збалансування інтересів суспільства мати відповідну інформацію через засоби масової інформації про діяльність певних осіб, особливо тих, які виконують публічні функції, та самих цих осіб. На підставі аналізу його рішень, ухвалених в аналізованому контексті, можна дійти висновку, що Суд використовує принаймні два важливих підходи до оцінки оприлюднення в засобах масової інформації відомостей про злочини та осіб, які їх вчинили. Один з них: якщо стосовно особи ще не була порушена кримінальна справа, то інформація про суспільно- небезпечні діяння та осіб, які їх вчинили, не може порушити презумпцію невинуватості, оскільки вона є частиною права особи на справедливий суд, а про нього ще не йдеться. У такому випадку правова ситуація може знаходитись і вирішуватись під кутом зору захисту честі й гідності особи за нормами цивільного права. Другий підхід: якщо проти особи порушена кримінальна справа і ведеться досудове розслідування чи справа надійшла до суду для її розгляду і вирішення, то «журналісти, які висвітлюють кримінальні процеси, що ще не завершились, мають впевнитися, що вони не переходять певні межі, встановлені в інтересах правосуддя, і що вони поважають право обвинуваченого на презумпцію невинуватості (справа Дю Рой та Малорі проти Франції, 2000 р.). В іншій справі (Флукс проти Молдови, 2008 р.) Європейський суд зазначив: «...право на свободу вираження поглядів не може сприйматися як таке, що надає газетам необмежене право безвідповідально звинувачувати осіб у вчиненні кримінально караних діянь за відсутності підтвердження фактів на момент публікації... і без надання їм можливості особисто спростовувати обвинувачення. Існують межі права газет розповсюджувати інформацію, а тому потрібно знаходити баланс між цим правом та правом осіб, на яких поширюється інформація».