Сповідь відьом
- Автор: Харкнесс Дебора
- Серия: Всі душі #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1276-6
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сповідь відьом». Краткое содержание книги:
Метью вимкнув двигун і поглянув на мене.
— Мені слід нервувати, чи як?
— А ти не нервуєш?
— Принаймні менше, ніж ти.
— Повертаючись додому, я завжди почуваюся підлітком. Усе, що мені хочеться у таких випадках, — привласнити телевізійний пульт і об’їдатися морозивом.
Я намагалася заради нього поводитися жваво та бадьоро, але таке повернення додому мене не надто влаштовувало.
— Та якось воно влаштується, я не сумніваюсь, — мовив Метью, нахмуривши брови. — І кинь вдавати, наче нічого особливого не відбулося. Ти не обдуриш ані мене, ані своїх тіток.
Я сиділа в авто, поки він переносив наші речі до парадного входу. Багажу в нас виявилося навдивовижу багато: серед інших речей, там були і дві сумки з комп’ютерами, і моя непрезентабельна спортивна сумка, й елегантний шкіряний саквояж, який можна було сплутати з вікторіанським оригіналом, а також аптечка Метью, його довге сіре пальто, моя яскрава нова куртка та ящик із вином. Взявши вино про запас, Метью вчинив дуже передбачливо, бо Сара віддавала перевагу міцнішим напоям, а Емілі була непитущою.
Він повернувся до авто, витягнув мене і взяв на руки — я зателіпала ногами в повітрі. На сходах ґанку я обережно перенесла частину своєї ваги на праву кісточку. Перед нами були червоні двері вісімнадцятого сторіччя, а обабіч них — невеличкі віконця, крізь які виднівся передпокій. До нашого приїзду в будинку увімкнули всі лампи.
— Чую запах кави, — сказав Метью і всміхнувся, поглянувши на мене.
— Тож вони вже повставали. — Клямка на старих пошарпаних дверях легко подалася. — Відімкнено, як і завжди. Обережно ступивши через поріг, я відразу ж занервувала. — Ем? Саро?
На декоративній опорі сходів висіла об’ява, написана нерозбірливо рішучою Сариною рукою.
«Ми вийшли. Подумали, що після приїзду вам захочеться побути в будинку наодинці. Не поспішайте і рухайтеся повільно. Метью може зупинитися в колишній кімнаті Ем. Твоя кімната вже готова». Під цим текстом був постскриптум із кругліших літер, писаних Емілі: «А якщо житимете удвох, можете скористатися кімнатою твоїх батьків».
Я швидко окинула поглядом двері, що вели з передпокою. Усі вони стояли відчинені, а нагорі було тихо. Навіть довгасті шестикутні двері до вітальні, які зазвичай несамовито теліпалися на завісах, і ті непорушно завмерли.
— Це добра ознака.
— Що? Що їх немає вдома? — розгублено спитав Метью.
— Ні, тиша. Цей будинок відомий своєю поганою поведінкою, коли в ньому з’являються нові люди.
— То в ньому живуть привиди? — з цікавістю спитав Метью.
— Ми — відьми, і тому, ясна річ, в цьому будинку водяться привиди. Але це ще не все. Цей будинок… він — живий. Він має власні уявлення про гостей, і чим більше тут Бішопів, тим гірше він реагує. Саме тому Сара та Емілі й поїхали.
Краєм ока я помітила, як вигулькнула і різко зникла розмита фосфоресцентна пляма. Я повернула голову: біля каміна вітальні в незнайомому мені кріслі-гойдалці сиділа моя давно померла бабуся, яку я навіть не застала живою. Так само молода й квітуча, як на весільному фото, що висіло нагорі на сходовому майданчику, вона всміхнулась, і мої губи теж мимовільно вигнулися в усмішці.
— Бабусю? — обережно сказала я.
— Гарний хлопець, еге ж? — спитала вона голосом, схожим на шерхіт воскового паперу, і підморгнула.
З одвірку висунулася ще одна голова.
— Та отож, — погодився з бабусею привид. — Втім, він, мабуть, неживий.
Моя бабуся кивнула.
— Мабуть, що так, Елізабет, але який є, такий і є. Ми до нього звикнемо.
Метью здивовано витріщився у вітальню.
— Там хтось є, — заворожено мовив він. — Я майже відчуваю їхній запах і чую слабенькі звуки. Але нікого не бачу.
— То привиди. — Згадавши про підземну в’язницю замку, я обернулася, сподіваючись побачити батьків.
— Ой, а їх тут немає, — з сумом сказала бабуся.
Розчарована і засмучена, я повернулася до свого непомерлого чоловіка.
— Ходімо нагору, порозкладаємо наші торби. А тим часом будинок краще до тебе придивиться.
Та не встигли ми і кроку ступити, як з тильного боку будинку блискавично і з моторошним виттям викотилася кулька з чорного смуху. Зупинившись біля мене, вона перетворилася на шиплячу кішку — вигнула спину і пронизливо заверещала.