Викрадачі

Вона хвилину помовчала.

— І ти їх повернув?

— Звісно. Анрі так зрадів, що вони знову в нього!

Вона, напевно, міркувала про Роберта й про те, що відкривається все більше скоєних ним злочинів, але потому сказала:

— Навіть якщо ти впевнений, що це та сама сукня, що з того? Можливо, вони були знайомі й вона просто позувала йому?

— Село, в якому він її написав, зветься Ґрем’єр, це батьківщина її покоївки. Анрі мені розповів, що коли Оде, Беатрисина дочка, помирала, вона сказала Анрі — ти слідкуєш за думкою? — що Беатриса залишила покоївці дещо важливе, якийсь доказ її любові до Оде. Але Оде так ніколи й не з’ясувала, про що саме йшлося.

— Ти хочеш, щоб я поїхала разом з тобою до Ґрем’єра?

— Було б непогано. А ти вважаєш, що мені слід туди поїхати?

— Не розумію, як тобі вдасться розшукати будь-що в цілому селі, та ще й після такого тривалого часу. Можливо, один з них там похований?

— Можливо, Еме — втім, я не впевнений. Гадаю, що вся родина Віньйо похована в Парижі.

— Має бути так.

— А як ти гадаєш: я це роблю для Роберта? — Мені хотілося знову почути її голос — заспокійливий, рідний, насмішкуватий.

— Не кажи дурниць, Ендрю. Ти робиш це задля себе, й цілком те усвідомлюєш.

— І ще трохи задля тебе.

— І трохи задля мене. — Вона замовкла по той бік безкінечного трансатлантичного кабелю — чи тепер користуються супутниковим зв’язком? Мені спало на думку, що раз я все одно в телефонній будці, то потрібно зателефонувати й батькові.

— Гаразд, я поїду туди ненадовго, це зовсім близько від Парижа. Напевно, туди легко дістатися. Шкода, що навряд чи вдасться побувати й в Етреті.

— Можливо, колись ти зможеш поїхати й туди — як доведеться. — Тепер її голос звучав напружено, вона відкашлялася. — Я збиралася зачекати до твого повернення, але можна, я скажу тобі дещо прямо зараз?

— Зрозуміло, можна.

— Я не зовсім розумію, з чого починати, тому що вчора з’ясувалося — я вагітна.

Я стояв і стискав у руці слухавку, відчуваючи лише, як тремтить усе тіло.

— І це…

— Це абсолютно точно.

Я мав на увазі дещо інше.

— І це…

Перед моїм внутрішнім поглядом відчинилися двері, й з’явилася величезна постать, хоча двері будки були щільно зачинені.

— Це твоя дитина — ти ж це хотів запитати?

— Я…

— Дитина не може бути Робертовою. — В її голосі я чув рішучість, твердий намір говорити прямо, майже бачив, як тонкі пальці стискають слухавку по той бік океану. — Не забувай: я багато місяців не бачила Роберта й не бажала бачити. Кому-кому, а тобі відомо, що я ніколи не приходила відвідати його. А нікого іншого немає. Лише ти. Ти знаєш, що я користувалася запобіжними засобами, але ніщо не дає стовідсоткової гарантії. Досі я ніколи не була вагітною. Ніколи в житті. Я завжди була дуже обережною.

— Але я…

— Ти не хочеш нічого сказати? — Вона нервово засміялася. — Висловити свою радість? Жах? Розчарування?