Викрадачі

— Мені теж цього шкода. — Здається, мама вже опанувала себе. Вона погладжує сидіння поруч із собою, й Оде граціозно пересувається ближче, беручи із собою й хустину.

— А я б теж любила дядечка Олів’є?

— Неодмінно любила б, — відповідає їй мама. — І він теж любив би тебе. Гадаю, ти схожа на нього.

Оде подобається бути схожою на когось.

— А чим схожа?

— Ах, ти така само жвава, допитлива, й руки в тебе вправні. — На хвилинку мати замовкає, вдивляється в Оде тим поглядом, який дівчинці подобається й водночас змушує її зіщулитися: погляд вічі у вічі, прямий, відкритий погляд бездонних чорних очей. Потім промовляє:

— У тебе його очі, любове моя.

— Правда?

— Він був художником.

— Як ти! І таким же гарним?

— Ах, набагато кращим, — стверджує Беатриса, гладячи листа. — У нього був набагато більший життєвий досвід, який він вкладав у роботи, це дуже важливо, тільки свого часу я цього не усвідомлювала.

— Ти збережеш його лист? — Оде вже знає, що не можна просити показати їй листа, хоча їй би сподобалося прочитати про пустелю.

— Напевно. Разом з іншими. З усіма, які спромоглася зберегти. Коли ти виростеш і будеш поважною пані, деякі з них належатимуть тобі.

— А як це вони потраплять до мене?

Мама піднімає вуаль і посміхається, гладить Оде по щоці пальцями — вже без рукавичок.

— Я сама віддам їх тобі. Або подбаю, щоб ти знала, де їх знайти.

— Тобі подобається хустинка, яку подарував мені тато? — Оде розстелює її на білому мусліні свого плаття й важкому чорному шовку маминого.

— Дуже подобається, — запевняє мама. Вона розправляє хустину так, що та закриває лист з його незвичними великими марками. — А стокротки майже такі чудові, як і ті, що ти вишиваєш. Але не зовсім такі, тому що твої завжди виходять живими.