Все королівське військо

У першу мить я страшенно розізлився. Та потім згадав, що обставини змінились.

Атож, обставини там змінились. А коли вони змінюються в такому закладі, зміни відбуваються швидко й сягають глибоко, і голос телефоністки на комутаторі вимовляє твоє ім’я зовсім іншим тоном. Тепер я пригадав, як докорінно змінились обставини. І вже не злився, мені було начхати.

А в трубку улесливо сказав:

— Будь ласка, чи ви не допомогли б мені зв’язатися з міс Берк? Я був би вам дуже вдячний.

Хвилини дві я чекав, поки вона довідувалась.

— Міс Берк у санаторії Міллет,— зрештою відповів її голос.

Кладовища й лікарні — знов те саме, подумав я.

Та санаторій Міллет не був схожий на лікарню. Він зовсім не був схожий на лікарню, як я виявив, коли звернув з шосе за двадцять п’ять миль від міста й помалу поїхав під величним склепінням столітніх віргінських дубів, віти яких, обвішані сталактитами моху, змикалися над під’їзною алеєю, утворюючи немовби довгу печеру, сповнену водянистої зеленої сутіні. Між рівномірно посадженими дубами стояли на п’єдесталах античні статуї — чоловіків і жінок, у шатах і без шат, поплямлені негодами, листяною кислотою та чіпким лишайником, що ніби виповзав з грузького зеленаво-чорного перегною,— стояли й дивилися на прибульця трохи ображеним, важким, байдужим поглядом жуйної худоби. Погляд тих мармурових очей був, як видно, першим етапом лікування неврастеніка, що прибував до санаторію. Щось ніби заспокійлива прохолодна мазь часу на пекучі гнійники та суху коросту душі.

А потім, у кінці алеї, неврастенік опинявся перед самим санаторієм, що ласкаво обіцяв мир і спокій за своїми білими колонами. Власне кажучи, санаторій Міллет являв собою те, що нині називають будинком відпочинку. Але споруджений він був понад століття тому, коштом одного марнославного й залюбленого в розкіш бавовняного туза, що не трусився над грішми й закупив у Парижі мало не повен корабель меблів для будинку, а в Римі — мало не повен корабель білих мармурових статуй для алеї, а сам, певне, мав грубе, мовби сяк-так витесане з дерева обличчя й не відав, що таке нерви; і ось тепер люди, які були нащадками таких тузів чи мали досить грошей (нажитих за президентства Гранта чи Куліджа90), щоб вважати себе їхніми нащадками, привозили сюди свої корчі, тики, невралгії та екземи, спочивали в кімнатах з високими стелями, їли раковий суп і слухали заспокійливий голос психіатра, в чиїх великих, незглибних, незворушних, імлистих карих очах немовби повільно потопаєш.

Я й сам мало не потонув у тих очах за єдину хвилину, поки просив дозволу побачитися з Сейді.

— Дуже важка пацієнтка,— сказав лікар.

Сейді лежала в шезлонгу біля вікна, за яким був лужок, що спускався до невеликої річки. Її обчикрижені чорні патли були розкуйовджені, а біле обличчя у скісному надвечірньому світлі ще дужче, ніж будь-коли, скидалося на гіпсову маску Медузи, поколупану пострілами з дробовика. Одначе та маска лежала кинута на подушку, і очі, що дивилися з неї, належали їй. Вони належали масці, а не Сейді Берк. У них нічого не горіло.