Все королівське військо

Одначе з часом воно набридає. Сказати б, це надто легкий спосіб, і він перестає давати втіху. До того ж таке трапляється надто часто, і ти ніби звикаєш і вже не почуваєш люті. Та справжня причина не в цьому. А в тому, що люди, які кажуть тобі ті слова — або не кажуть,— з одного боку мають слушність, а з другого — ні. Якби було тільки так чи так, ти міг би й не думати, а просто заплющити очі — і по пиці. Але вся біда в тому, що їхні слова наполовину справедливі, а наполовину несправедливі, і це зрештою немов паралізує тебе. Ти намагаєшся відокремити одне від одного. Та пояснити це ти їм не можеш — не маєш часу, та й заважає отой незмінний вираз на їхніх обличчях. І кінець кінцем ти доходиш до такої межі, коли вже просто не випадає заганяти їм ті слова назад у пельку. Ти тільки дивишся на них, і вони бачаться тобі, наче вві сні чи в далекому спогаді, або й так, наче їх зовсім не існує.

Отож я лише подивився на ту нахабну подобу перед собою.

Там були й інші люди. Вони спостерігали за мною. Вони сподівалися, що я щось скажу. Або щось зроблю. Та мені було чомусь байдуже до їхніх поглядів, звернених на мене. Вони навіть не дратували мене. Я не відчував нічого, крім якогось внутрішнього заціпеніння й гіркоти, причому заціпеніння переважало. Я стояв, дивився на того нахабу й чекав, як чекаєш болю після удару. І якби біль з’явився, я дав би волю рукам. Але біль не з’являвся — було тільки оте заціпеніння. Отож я відвернувся й пішов геть. Мені було байдуже до очей, що проводжали мене, і навіть до чийогось короткого смішка, який враз урвався — похорон усе-таки.

Я йшов, відчуваючи в собі заціпеніння й гіркоту. Одначе їх спричинила не ота пригода біля цвинтарної брами. Вони були в мені ще до того, як я приїхав у Лендінг.

Я простував Алеєю до будинку Стентонів. Не те щоб я сподівався, що Анна зараз же захоче мене бачити,— я тільки думав переказати їй через когось, що буду в місцевому готелі до вечора. Звісно, за умови, що не надійде ніякої несподіваної звістки про Хазяїна.

Та коли я прийшов, виявилося, що Анна взагалі не може нікого бачити. Тепер Кеті Мейнард і сестра-жалібниця були аж ніяк не зайві. Бо, повернувшись з похорону, Анна пішла до вітальні, спинилася в дверях, повільно обвела поглядом усе перед собою — фортепіано, меблі, картину над каміном,— так, як оглядає кімнату жінка, надумавши наново опорядити її і переставити меблі (я переказую слова Кеті Мейнард), а тоді раптом упала непритомна. Навіть не вхопилася за одвірок, не заточилась, не озвалася й звуком. Тепер, коли все було позаду, вона враз зомліла і впала на підлогу.

Отож, коли я з’явився, сестра саме відходжувала Анну нагорі, а Кеті Мейнард викликала лікаря й клопоталася в домі. Залишатися в Лендінгу довше мені було ні до чого. Я сів у машину й поїхав до міста.

Та ось помер і Хазяїн, і я знов приїхав у Лендінг. Мати зі своїм Теодором подалася в мандри, і весь будинок лишився в моєму розпорядженні. В ньому було безлюдно й тихо, наче в трупарні. Та все ж трохи веселіше, ніж по лікарнях та кладовищах, де я став частим гостем. А те, що вмерло в будинку, вмерло давно, і я до цього вже звик. І навіть почав звикати до інших смертей. Уже лежали в землі і суддя Ірвін, і Адам Стентон, і Хазяїн.