Звіяні Вітром (том 1)
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Звіяні Вітром (том 1)». Краткое содержание книги:
Головне в романі - тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Мелані й далі так само сиділа, тремтячи під ранішнім сонцем, і тільки затуляла вуха, щоб не чути, як голова мертвяка гупає по сходинках на тильному ганку…
Звідки взявся кінь - ніхто не розпитував. Ясно було, що він відбився після бою від котрогось загону, і всі лише зраділи його появі. Янкі лежав у неглибокій ямі, що її вигребла для нього Скарлет під альтанкою. Тички, які підпирали густі виноградні лози навколо, попідгнивали, і того ж дня ввечері Скарлет підрізала їх кухонним ножем, щоб вони попадали на землю й прикрили свіжу могилу. Поприбирати ті жердки Скарлет нікому з негрів не загадувала, а самі вони, коли й підозрювали що, воліли мовчати.
Коли вона лежала у довгі безсонні ночі така втомлена, що не могла й заснути, перед нею ані разу не постав зі своєї ями дух убитого. І ні страхи, ні докори сумління не допікали Скарлет. їй навіть самій було дивно: ще місяць тому вона нізащо не зважилася б на щось подібне! Чарівна юна місіс Гамільтон з її ямками на щічках, дзенькотливими сережками й безпорадними наївними мінами одним пострілом розтрощила людське обличчя на криваву квашу й потім загребла труп у поспіхом викопаній ямі! Ото вжахнулися б її знайомі, якби довідались! - похмуро осміхнулася Скарлет.
“Ні, більше не думатиму про це,- вирішила вона.- Минуло - й добре, та й я була б ідіоткою, якби не застрелила його. Мабуть… мабуть, я таки змінилася трохи, відколи вернулася додому, бо інакше такого не змогла б зробити”.
Скарлет свідомо не задумувалася над цим, але коли вона тепер опинялась перед якоюсь неприємною або важкою проблемою, то щоразу в глибині її мозку зринала думка, яка додавала їй сили: “Як я вже на вбивство пішла, то з цим і поготів упораюся”.
Зміни, що стались у ній, були глибші, ніж їй видавалося, і панцир, яким почало покриватись її серце від тієї днини, коли вона лежала, припавши обличчям до борозни на негритянському городі в Дванадцяти Дубах, дедалі грубшав.
*
Маючи коня, Скарлет могла тепер довідатися, що діється в їхніх сусідів. Від часу повернення додому вона без кінця запитувала себе з розпачем: “Чи ж ми одні залишилися на всю округу? Чи всіх інших спалено? Чи вони встигли втекти до Мейкона?” Згадуючи руїни Дванадцяти Дубів, садиби Макінтошів і хатини Слеттері, вона просто страха- лас я дізнатись правду. Та краще все-таки знати бодай і найгірше, аніж потерпати від здогадів. Передусім вона вирішила з’їздити до Фонтейнів - але не тому, що вони найближчі сусіди, а тому, що сподівалася застати там доктора Фонтейна. Мелані потребувала лікарської допомоги. Одужувала вона занадто повільно, і бліда її неміч непокоїла Скарлет.
Отож як рана на нозі трохи стухла й можна було взути пантофлю, вона осідлала коня янкі. Одну ногу встромила в укорочене стремено, другу перекинула через луку, щоб було схоже, як на жіночому сідлі, й пустила коня через поле в напрямку до Мімози, у глибині душі побоюючись побачити там попелище.
Проте, на її подив і радість, отинькований жовтим будинок серед мімозових деревцят стояв цілісінький. Скарлет огорнула тепла радість мало не до сліз, коли назустріч їй вибігли з дому три жінки з родини Фонтейнів, вітаючи її щирими словами й поцілунками.
Але коли вщухли перші емоційні вигуки й усі разом пройшли до їдальні, Скарлет відчула холодок поза спиною. Янкі не дійшли до Мімози, бо вона лежала осторонь головної дороги, тим-то у Фонтейнів і худоба, і харчі збереглися, хоча над Мімозою зависла така сама гнітюча тиша, як і над Тарою, і над усією околицею. Раби всі - за винятком чотирьох жінок з хатньої челяді - порозбігались, наполохані наближенням янкі. У садибі не лишилося жодного чоловіка, коли не рахувати Джо, синка Селлі, який ще не вийшов із пелюшок. В усьому великому будинку мешкало їх троє: бабця Фонтейн, якій було за сім десятків, її невістка, і досі звана Молодою Господинею, хоч вона вже мала більш як п’ятдесят років, і Селлі, якій нещодавно минуло двадцять. До сусідських садиб було далеченько, сподіватись, що хтось їх оборонить, вони не могли, але якщо їх і доймав страх, з їхнього вигляду ніхто б цього не сказав. Мабуть, це тому - подумала Скарлет - що Селлі й Молода Господиня надміру бояться своєї порцеляново- крихкої, але заповзятої бабці, щоб нарікати на щось. Скарлет і сама трохи її остерігалася, бо стара мала гостре око й ще гостріший язик, у чому Скарлет уже не раз переконувалася на власному досвіді.
Вони були не кревні між собою і надто різного віку, але спільні переживання й знегоди зблизили їх. Усі троє носили пофарбовані в домашніх умовах жалобні сукні, всі були виснажені, заклопотані й зажурені, і хоч цієї гіркоти жінки не виявляли ні насупленістю, ні бідканням, вона відчувалася за їхніми усмішками й словами вітання. Адже раби їхні розбіглися, іроші знецінилися, Джо - чоловік Селлі - загинув під Геттісбергом, і Молода Господиня теж овдовіла - доктора Фонтейна-молодшого скосила дизентерія у Віксбурзі. Двоє її синів, Алекс і Тоні, були десь у Вірджинії, і ніхто не знав, чи живі вони ще, а старий доктор Фонтейн відступив з кіннотою Вілера.