Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
Ґеорґ хитає головою:
— Це жінка з бару. їй треба повертатися назад до стойки.
Ризенфельд виринає з натовпу. Він почервонів і спітнів.
— Що все це значить у порівнянні з чарами фантазії! — реве він,
заглушаючи галас. — Неприкрашена дійсність, це добре. Але де ж поезія? Оте вікно сьогодні ввечері на тлі темного неба — там було про що помріяти. Така жінка — ви розумієте, що я маю на увазі?
— Цілком, — кричить у відповідь Ґеорґ. — Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров’я, Ризенфельд!
— Я дивлюся на це не так грубо! — горлає Ризенфельд, щоб перекричати фокстрот. — Я дивлюсь на це поетичніше!
— Я теж! — реве у відповідь Ґеорґ.
— Я ще поетичніше!
— Гаразд, так поетично, як тільки хочете!
Музика переходить на могутнє кресчендо. Танцювальний майданчик скидається на коробку з сардинами. Раптом я завмираю на місці. Праворуч у натовпі танцюристів я помічаю свою приятельку Ерну в лапах якоїсь вичепуреної мавпи. Ерна не бачить мене, але я ще здалеку пізнаю її руде волосся. Вона безсоромно висить на плечі типового юного спекулянта. Я не рухаюся з місця, але почуваю себе так, ніби проковтнув ручну гранату. Ось вона танцює тут, негідниця, якій я присвятив десять віршів з своєї неопублікованої збірки «Пил і зорі», — а мені цілий тиждень брехала, що дістала струс мозку і їй заборонено виходити з дому. Казала, нібито впала в темряві. Так, упала, але на груди цьому молодикові в двобортному смокінгу і з масивним перснем на лапі, якою він обіймає Ерну. А я, йолоп, ще сьогодні по обіді послав їй рожеві тюльпани з нашого саду з віршем у три строфи під назвою «Травневий молебен Пану»… А що, коли вона оце зараз прочитала його своєму спекулянтові? Я саме бачу, як вони обоє корчаться від сміху.
— Що з вами? — горлає Ризенфельд. — Вам погано?
— Жарко, — кажу я, відчуваючи, як іііт стікає в мене по спині. Я розлючений, що Ерна може обернутися і побачити мене червоного й спітнілого, а я зараз понад усе хотів би мати вигляд світської людини — гордовитої, холодної й байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Ризенфельд безжально сміється. Ґеорґ помічає це.
— А ви й самі дуже пітнієте, Ризенфельд, — каже він.
— У мене це зовсім не те! Це піт здоров’я! — кричить Ризенфельд.
— Це пітніє час, що мчить, не знаючи впину, — ущипливо кажу я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.
Ерна наближається до нас. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду і гордовито посміхаюся — а тим часом комірець у мене вже геть змокрів од поту.
— Та що з вами? — кричить Ризенфельд. — Ви зараз скидаєтесь на лунатика-кенгуру!
Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще деякий час холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало піднімаю два пальці для привіту.
— Він з глузду з’їхав! — горлає Ризенфельд крізь синкопи фокстроту «Отець небесний».
Я не відповідаю. Мені престо відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.
Музика, нарешті; затихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.
— Вам зараз скільки — сімнадцять чи сімдесят? — кричить Ризенфельд.
Тому, що в цю мить оркестр замовк, його голос розлягається на всю залу. До нас обертаються кілька десятків людей; сам Ризенфельд налякався. Я найохочіше сховався б під стіл, але тут мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання, як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:
— Сімдесят один долар за штуку і ні цента менше!
Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.
— Про що йдеться? — питає з-за сусіднього столика якийсь чоловічок з дитячим обличчям. — Я завжди цікавлюсь хорошими речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.
— Фелікс Кокс, — відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що не розгубився. — Йдеться про двадцять флаконів духів. На жаль, цей пан уже купив їх.
— Цитьте, — шипить якась блондинка з фарбованим волоссям.
Починається вечірня програма. Конферансьє меле якусь нісенітницю і сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюсь за Ауфштайна: для конферансьє, які атакують публіку, я улюблена мішень, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.
Все йде добре. Невдоволений конферансьє зникає за кулісами, і хто з’являється на естраді в білій весільній сукні з шлейфом? Рене де ля Тур. У мене відлягає від серця, і я знову сідаю до столу.