Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
Все це стало нам відомо лише 1922 року. До того часу ми працювали так, як Генрих Кроль, і ледве не збанкрутували. Коли ми розпродали майже весь свій запас і, на свій великий подив, тільки за це й придбали нічого не вартий поточний рахунок у банку та кілька чемоданів асигнацій, які не годились навіть, щоб обклеїти ними кімнату, то спочатку спробували продавати й купувати якомога швидше, але інфляція невтомно випереджала нас. Надто пізно ми одержували за пам’ятники гроші, а тим часом їхня вартість так швидко падала, що навіть найкращий продаж завдавав збитку. І лише коли ми почали розраховуватись векселями, становище змінилось. Ми й тепер ще не дуже заробляємо, але принаймні можемо жити. Оскільки в такий спосіб фінансується кожне підприємство в Німеччині, то державному банку, звичайно, доводиться друкувати все. нові незабезпечені золотом асигнації, а від цього їхній курс падає дедалі швидше. Урядові це, певно, теж на руку: у такий спосіб він сплатив усі свої національні борги. Хто від цього гине, це люди, які не можуть купувати за векселі, ті, хто має якусь власність і змушений її продавати, дрібні крамарі, робітники, пенсіонери, котрим тільки й залишається, що дивитись, як тануть їхні внески в ощадкасах і гроші на поточних рахунках, та службовці й чиновники, що мусять животіти на зарплату, якої не вистачає вже навіть, щоб купити пару нових черевиків. А наживаються на цьому спекулянти, вексельні королі, іноземці, які за кілька доларів, крон чи злотих можуть купити все, що завгодно, та великі підприємці, фабриканти й біржові спекулянти, які набувають величезну кількість акцій і збільшують своє багатство, їм усе дістається за безцінь. Це величезний розпродаж заощаджень, чесних прибутків і порядності. Шуліки налітають з усіх боків, і лиш той викручується, хто може робити борги. Вони потім зникають самі собою.
Ризенфельд в останню мить навчив нас усього цього ї зробив маленькими нахлібниками великого банкрутства. Він прийняв від нас перший вексель строком на три місяці, хоч ми тоді насправді не могли заплатити суми, зазначеної у векселі, Оденвальдські заводи сумніву не викликали, і цього виявилось досить. Ми, звичайно, були дуже вдячні.
Ми намагалися розважати Ризенфельда, коли він приїздив у Вер-денбрюк, як індійського раджу, — тобто так, як тільки можна було б розважати індійського раджу у Верденбрюці. Курт Бах, наш скульптор, зробив з нього кольоровий портрет, який ми потім вставили в позолочену раму й урочисто віддали йому. На жаль, портрет йому не припав до серця. Ризенфельд скидався на ньому на кандидата в парафіяльні священики, а саме цього він не хотів. Він хотів мати вигляд таємничого спокусника і вважав, що так і виглядає, — вартий уваги приклад самообману, коли маєш гостренький животик і короткі криві ноги. Однак хто не живе самообманом? Хіба я з своїми посередніми здібностями не плекаю мрії, особливо ввечері, стати колись кращою людиною, такою талановитою, щоб знайти видавця? Хто кине перший камінь у Ризенфельда з його кривими ногами, тим більше, що вони в ці тяжкі часи одягнені в справжню англійську шерсть?
— Що нам з ним робити, Ґеорґу? — питаю я. — У нас немає жодного атракціона. Простою Пиятикою Ризенфельд не задовольниться. Для цього в нього надто багата фантазія і надто неспокійна вдача. Він хоче щось побачити, почути, а якщо можна, то й помацати руками. Вибір жінок у нас дуже бідний. Ті кілька вродливих, котрих ми знаємо, не мають ніякого бажання слухати цілий вечір Ризенфельда в ролі Дон-Жуана 1923 року. Розуміють нас і готові нам допомогти, на жаль, тільки бридкі, старі опудала.
Ґеорґ посміхається.
— Я не знаю, чи в нас вистачить грошей на сьогоднішній вечір. Коли я вчора приносив виручку, то помилився щодо курсу долара; я думав, що він такий, як був зранку. Коли ж перед дванадцятою годиною оголосили новий курс, було вже пізно. Банк у суботу закривається опівдні.
— Зате він сьогодні не змінився.
— У «Червоному млині» вже змінився, сину мій. Так у неділю підвищення курсу випереджають на два дні. Бог знає, скільки там сьогодні ввечері коштуватиме пляшка вина.
— Бог цього теж не знає, — зауважую я. — Сам хазяїн ресторану не знає. Він остаточно визначає ціну, коли засвітитеся світло. Чому Ризенфельд не любить мистецтва, живопису, музики або літератури? Це обійшлося б набагато дешевше. Квиток до музею і досі коштує двісті п’ятдесят марок. І ми могли б за ці гроші годинами показувати йому картини й гіпсові голови. Або музику. Сьогодні в церкві Святої Катерини популярний органний концерт…