1793
- Автор: Натт-о-Даг Никлас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: «Ранок» : «Фабула»
- ISBN: 978-617-09-5941-6
- Переводчик: Владимир Криницкий
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «1793». Краткое содержание книги:
Кардель швидко опановує себе. Звик до таких ситуацій. Лють так довго живе в ньому, що мало не кожна хвилина — суцільне тренування. Зараз він ще й п’яний, тож спокуса вмазати в кривий ніс Стуббе дуже велика, але Кардель глибоко вдихнув і перевів погляд на юрбу на площі за вікном.
— Дурні чи не дурні, дізнаємося свого часу. А інших благодійників, які мені гроші дають, щось я не бачу перед собою, можеш повірити. А ти сам щось пам’ятаєш із тієї ночі?
Генрік Стуббе надпив кілька ковтків зі свого кухля, подумав, а потім засміявся.
— Так, то була до дідька незвичайна ніч, скажу я тобі. Прокинувся рано, пішов до нічного горщика, — здається, з віком це доводиться робити дедалі частіше, — але там було вже повно. Я не хотів, щоб полилося через край, тож мусив іти надвір. Туди-сюди, поки очі звикли до темряви… Стою я, з мене ллється, аж помічаю щось дивне… Ніби будинок ближче, ніж був раніше. Я поперед себе мац-мац руками — а все господарство в мене ще звисає зовні — і щось переді мною тверде й квадратне. Вирішив піти по лампу й повернутися. Ну й от, свічу лампою — паланкін. Ноші такі зі стінками й дахом, віконця в них невеличкі, шторки. Одна жердина зламана. Якось до мене раніше ніхто в паланкінах не приїжджав, знаєш, навіть зважаючи на те, що я вже на вулиці відсвічую своїм приладдям.
Стуббен змовк на мить, щоб усміхнутися своїй дотепності.
— Та й він був порожній, поламаний і покинутий. Нікого поряд не видно. А вранці вже його не було на тому місці. Може, так і краще, бо якби діти знайшли, то живого місця не залишили б. Або який сіромаха надумав би собі там хату на зиму влаштувати. Думаю, у господаря вночі сталася неприємність, він покинув паланкін і дістався додому своїм ходом, а звідти послав слуг з інструментом, вони підлампічили й забрали ще до світання.
— А який він був на вигляд?
— Зелений з золотими деталями. Дорогий, але старий. Воно й не дивно — я вже давно не бачив, щоб хтось пересувався в паланкіні.
— А з ваших домашніх ніхто не бачив?
— Мені так подобається моя самотність, що я її не бажаю ні з ким ділити. Але мені й самому цікаво було, то я по кварталу порозпитував, чи хтось щось бачив. Думаю, якщо знайду — можна ж продати чи в заставу дати. Але, схоже, ніхто нічого не бачив.
— Якщо вже заговорили про твоє життя… Що ти робиш, крім того, що поліцейський наглядач?
— Карделю, від бренвіну залишається не тільки похмілля. Я продаю сусло! Коли женуть бренвін, від браги залишається сусло. Його можна використовувати як корм для худоби. Я забираю його у винокурнях, у людей, що вдома женуть сивуху, а потім продаю селянам. Не скажу, що якась дуже апетитна штука те сусло, але свиням, коровам і гусям подобається.
— Я сам артилерист, і за життя чув стільки вибухів, що вони не могли минути безслідно. Коли стоїш біля тридцятишестифунтової гармати й лунає постріл — це наче тобі в писок заїхали, аж шмарклі з носа вилітають. Але ти нормальна людина з бистрим розумом. Може, ти мені допоможеш зібрати думки докупи. Як можна провезти труп через усе місто, щоб ніхто його не бачив?
Стуббе нахмурився і закусив нижню губу.
— Та, мабуть, без карети не обійтися, мені так думається.
Кардель схилив набік голову, лише частково погоджуючись зі співрозмовником:
— Каретою складно. Копита коней цокають по бруківці, колеса риплять, якийсь ретивий митник зупинить на в’їзді до міста — і все, край.
— Ти думаєш про щось тихе й непомітне? Не уявляю, що це може бути…
— А що ти мені недавно розповідав про свою знахідку у дворі? І чи ти, випадково, не біля Фатбурену живеш?
— Ноші? Ти справді думаєш, що труп переносили на якихось ношах?
— Та не якихось, чоловіче! У тому паланкіні! Ти мене марно тягав через пів міста, а під твоїми дверима вночі кілька годин простояло те, на що я не міг і сподіватися! Єдине, що мене втішає — що наша прогулянка, схоже, більше замучила тебе, ніж мене. Покійника принесли сюди, за завісами, в мішку, але одна жердина в них тріснула, поки спускалися донизу, і їм треба було десь швидко сховати паланкін. Зараз, думаю, ті ноші в якійсь майстерні. Слухай, Стуббе: якщо не хочеш корком вилетіти зі своєї поліцейської служби, бігом біжи до свого будинку й допитай усіх в окрузі, від старих до немовлят. І якщо хтось бачив той паланкін і може його описати, чи бачили, хто по нього прийшов, — я маю це знати ще до того, як ліхтарі засвітять.
Дорогою назад під шум води в Стреммені Кардель схвильовано, хоч і впівголоса, розмовляв сам із собою: