Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Серед них стоїть жінка з такими самими, як у дітей, волоссям і шкірою, але її зріст, плечі і спина якраз для американського футболу. За нею маячить судово-медичний експерт.
Він на півметра нижчий за свою дружину. Він повністю одягнений, у нього почервонілі повіки і збуджений вигляд.
Він і бровою не повів, побачивши мене. Він нахиляє голову, і ми насилу прокладаємо собі шлях крізь галас та кілька кімнат, які виглядають так, ніби тут пройшли дика орда й переселення народів, які на додачу до цього, повертаючись, знову сюди заглянули, потім ми йдемо через кухню, де приготовлені бутерброди на цілий полк, і через двері, і коли ці двері зачиняються, стає зовсім тихо, сухо, дуже тепло, і все залито неоновим світлом.
Ми стоїмо в оранжереї, прибудованій зовні до будинку, що являє собою свого роду зимовий сад, і, за винятком кількох вузьких доріжок і маленького майданчика з пофарбованими в білий колір металевими стільцями і столом, підлога тут — суцільні грядки і горщики з кактусами. Кактусами всіх розмірів, від одного міліметра до двох метрів. Різної міри колючості. Освітленими синіми оранжерейними лампами.
— Даллас, — каже він. — Підходяще місце для того, щоб почати збирати колекцію. А взагалі-то я не знаю, чи можна рекомендувати це місце, чорт забирай, не знаю. Суботнього вечора у нас могло бути до п’ятдесяти вбивств. Часто доводилося працювати внизу, поруч з відділенням швидкої допомоги. Там усе було обладнано так, щоб ми могли робити розтини. Дуже зручно. Дізнаєшся дещо про кульові й ножові поранення. Моя дружина говорила, що я зовсім не бачу дітей. Так це, чорт забирай, і було.
Розповідаючи це, він пильно розглядає мене.
— А ви рано прийшли. Нам усе одно, ми все одно вже на ногах. Дружина віддала дітей до дитячого садка в Аллереді. Щоб вони бували в лісі. Ви знали цього хлопця?
— Я дружила з його родиною. Найперше з ним.
Ми сідаємо одне проти одного.
— Чого ви хочете?
— Ви дали мені свою картку.
Цього він просто не чує. Я розумію, що переді мною людина, яка дуже багато побачила, щоб ходити коло та навколо. Якщо він і захоче щось розповісти, то тільки в обмін на щирість.
Тому я розповідаю йому про те, що Ісайя боявся висоти. Про сліди на даху. Про мій візит до професора Лоєна. Про слідчого Державної прокуратури Рауна.
Він запалює сигару, дивлячись на свої кактуси. Можливо, він не зрозумів, що я йому розповіла. Я сама не впевнена в тому, що розумію.
— У нас, — каже він, — єдиний нормальний інститут. В інших возяться якісь четверо людей, і їм не вдається вибити грошей навіть на піпетки і на білих мишей, яким вони повинні прищеплювати свої клітинні культури. У нас — цілий будинок. У нас є патологоанатоми, і хіміки, і генетики судово-медичної експертизи. І ціла купа всього в підвалі. У нас є студенти. У нас двісті співробітників, чорт забирай! За рік у нас три тисячі справ. Ті, хто сидить в Оденсі, бачили, можливо, не більше сорока вбивств. Тут, у Копенгагені, у мене було тисяча п’ятсот. І стільки ж у Німеччині і США. Якщо в Данії і знайдеться троє людей, які можуть назвати себе судово-медичними експертами, то двоє з них — це я і Лоєн.
Поряд з його стільцем стоїть кактус, що нагадує формою квітучий пень. Із зеленої, незграбної, безживної колючої рослини виростає спалах пурпурового і жовтогарячого.
— Наступного ранку після того, як привезли хлопця, у нас була запарка. П’яні за кермом, застілля на службі з нагоди близького Різдва. Щодня о четвертій годині поліція хоче мати протокол, чорт забирай. І о восьмій я починаю оглядати хлопця. У вас не дуже слабкі нерви? Адже у нас існують свої правила. Проводиться зовнішній огляд тіла. Ми дивимося, чи немає клітин епідермісу під нігтями, сперми в прямій кишці, а потім розтинаємо і дивимося внутрішні органи.
— Поліція присутня?
— Тільки у виняткових випадках, наприклад, якщо є серйозні підстави припускати вбивство. Не в подібному випадку. Тут усе було стандартно. На ньому були штани з водовідштовхувальної тканини. Я розглядаю їх і думаю про себе, що це взагалі не найкращий одяг для стрибків у довжину. У мене є одна маленька хитрість. З тих, які з часом з’являються у кожного професіонала. Я засовую запалену електричну лампочку в холоші. Штани з магазину «Хелле Хансен». Добротна річ. Сам такі ношу, коли працюю в саду. Але на холоші на рівні стегна перфорація. Я оглядаю хлопця. Чиста рутина. І виявляю на тілі маленький отвір. Мені б слід було помітити його при зовнішньому огляді, я вам чесно кажу, але що вже там, усі ми люди. Тут я замислююся. Тому що ніякої кровотечі не було, і тканини не скоротилися. Ви розумієте, що це означає?