Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
8
Бертран Рассел писав, що чиста математика — це така галузь, у якій ми не знаємо, про що говоримо, або не знаємо, наскільки те, що ми говоримо, є істинним чи помилковим.
Те ж саме у мене з приготуванням їжі.
Я їм переважно м’ясо. Жирне м’ясо. Я не можу зігрітися від овочів і хліба. Я ніколи не слідкувала за тим, що я їм, які продукти використовую, яка хімічна основа приготування їжі. У мене є тільки один робочий принцип. Я завжди готую гарячу їжу. Це дуже важливо, коли живеш сам. Це потрібно для досягнення душевного здоров’я. Це підтримує.
Сьогодні це, окрім усього іншого, має за мету дещо інше. Це відсовує два телефонні дзвінки. Я не люблю говорити по телефону. Я хочу бачити того, з ким говорю.
Я ставлю Ісайїну сигарну коробку на стіл. Потім я роблю перший дзвінок.
Взагалі-то я сподіваюся, що вже пізно, незабаром Різдво, люди повинні були рано піти додому.
Я дзвоню до Кріолітового товариства. Директор усе ще в своєму кабінеті. Він не називає себе, він — просто голос, сухий, невблаганний, холодний, як пісок, що цідиться в пісочному годиннику. Він повідомляє мені, що, позаяк у правлінні була представлена держава і тому що компанія саме тепер перебуває у процесі ліквідації, а фонд у процесі реорганізації, ухвалено рішення перевести всі папери до Державного архіву, в якому зберігаються документи, що містять рішення, прийняті державними організаціями, і в якому деякі з цих паперів — він не може повідомити мені, які саме, — потраплять до категорії «загальні рішення», що не підлягають розголошенню протягом п’ятдесяти років, тоді як інші — він також не може, як я, мабуть, можу зрозуміти, повідомити мені, які саме, — розглядатимуться як відомості особистого характеру, що не підлягають розголошенню протягом вісімдесяти років.
Я намагаюсь дізнатися в нього, де перебувають документи, документи як такі.
Як фізична реальність усі папери як і раніше перебувають у віданні компанії, але формально вони вже передані до Державного архіву, куди мені, відтак, і треба звернутися, — і чи може він ще чимось допомогти мені?
— Так, — кажу я. Якщо заберетеся під три чорти.
Я розмотую гумові бинти на Ісайїній коробці.
Ті ножі, які є у мене вдома, такі гострі, що годяться, тільки щоб розрізати ними конверти. Відрізати шматочок житнього хліба — це для них уже майже непосильне завдання. Як на мене, вони й не повинні бути гострішими. Інакше у скрутні дні я здатна швидко дійти думки про те, що можна без будь-яких проблем стати у ванній перед дзеркалом і перерізати собі горлянку. І ось тут якраз дуже непогано мати додаткові гарантії безпеки, типу того, що спочатку треба сходити вниз до сусіда й позичити в нього ножа.
Але мені зрозуміла любов до виблискуючого клинка. Якось я купила Ісайї ніж «пума». Він не дякував мені. Його обличчя не виявило ніякого здивування. Він обережно дістав з оббитої зеленим фетром коробочки короткий кинджал із широким лезом і через п'ять хвилин пішов. Він знав, і я знала, і він знав, що я знала, — він пішов, щоб у підвалі під верстатом механіка скрутитися клубочком зі своїм новим придбанням, і що минуть місяці, перш ніж він зможе усвідомити, що ніж належить йому.
Тепер ніж у піхвах лежить переді мною в коробці з-під сигар. Із широкою, ретельно відполірованою ручкою з оленячого рога. У коробці лежать ще чотири предмети. Наконечник гарпуна, з тих, що всі гренландські діти знаходять на покинутих стоянках і які, як вони знають, належить залишати археологам, але які вони, проте, все одно підбирають і тягають із собою. Ведмежий кіготь, і, як завжди, мене дивує його твердість, вага і гострота. Магнітофонна касета без футляра, але загорнута у вилинялий аркуш зеленого паперу для чернеток, списаний цифрами. Зверху друкарськими літерами написано слово «Ніфльхейм».
Футляр автобусної картки. Саму картку вийнято, тож він тепер править за рамку для фотографії. Кольорової фотографії, напевно зробленої «інстаматиком». Влітку, мабуть, у Північній Гренландії, бо джинси чоловіка заправлені в каміки. Він сидить на камені, освітлений сонцем. Він напівроздягнений, на лівій руці — великий, чорний водонепроникний годинник. Він сміється в об’єктив, і цієї миті видно, що він — кожним зубом і кожною зморшкою, викликаною сміхом, — Ісайїн батько.
Уже пізно. Але схоже, це якраз той час, коли всі ми, хто надає руху державній машині, даємо їй останній поштовх перед Різдвом, щоб заслужити ту додаткову винагороду, якою цього року буде заморожена качка і мимолітний поцілунок начальника в щічку.