Хрест із сапфірами
- Автор: Честертон Гилберт Кийт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-938-071-5
- Переводчик: Ольга Мандрика
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Хрест із сапфірами». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Як ми вже згадували, за столом на терасі було двадцять чотири місця і там сиділи лише дванадцять членів клубу. Вони всі якнайзручніше розсілися з одного боку столу й без перешкод могли бачити увесь сад, кольори котрого все ще були яскравими, хоча вечір завершувався доволі похмуро як на цю пору року. Голова клубу сидів посередині, а віце-президент — праворуч. Коли дванадцять рибалок підходили до своїх місць, усі п’ятнадцять лакеїв повинні були (згідно з неписаним звичаєм) стояти вздовж стіни, ніби солдати, котрі зустрічають короля. Товстий господар повинен стояти й сяяти від несподіванки, так ніби він ніколи про них навіть і не чув. Та після першого ж дзенькоту ножів і виделок уся ця армія слуг зникала, залишаючи лише одного або двох, котрі стрімко та безшумно подавали й збирали тарілки. Містер Левер, господар, також зникав, звиваючись у конвульсіях ввічливости. Це було би перебільшенням, навіть нечемністю, якби припустити, що він може з’явитися ще раз. Так, коли подавали основну, рибну страву, то — як би це краще висловитися — тоді видавалося, що десь ширяє жива тінь або відображення господаря. Священна рибна страва (для невтаємниченого ока) була подібна на велетенський пудинг, котрий формою й розмірами нагадував весільний торт. У ньому була незчисленна кількість різновидів риби, котрі врешті втратили ту форму, котру дав їм Бог. «Дванадцять справжніх рибалок» брали оздоблені рибами ножі й виделки й розпочинали трапезу, серйозно, ніби кожен шматочок пудингу коштував стільки, скільки срібні ножі й виделки, котрими вони їли. І, наскільки мені відомо, саме так воно й було. Цю страву поглинали мовчки й завзято. І лише коли його тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичне зауваження:
— Лише тут уміють готувати цю страву так, як належить.
— Лише тут, — глибоким басом відізвався містер Одлі, повертаючись до нього й похитуючи своєю поважною головою. — Лише тут, і більше ніде. Щоправда, мені казали, що в кафе «Анґле»…
Та в цю мить його перебили, і на якусь секунду він навіть був стурбований зникненням своєї тарілки, та все ж устиг схопити нитку своїх цінних роздумів:
— Мені казали, — продовжував він, — що цю страву могли б приготувати й у кафе «Анґле». Нічого подібного, сер, — він безжалісно похитав головою, ніби суддя. — Нічого подібного.
— Переоцінюють це місце, — впевнено сказав полковник Павнд. Він виглядав так, ніби відкрив рот уперше за кілька місяців.
— Ну, я не знаю, — відізвався герцог Цестерський, котрий був оптимістом. — У певному сенсі це доволі приємне місце. Їм не можна відмовити в.
До кімнати безшумно увійшов офіціянт і зупинився, ніби мертвий. Він зробив це цілком тихо, та всі ці в’ялі й доброзичливі джентльмени, котрі звикли до того, що невидима машина, котра обслуговує їх і підтримує їхнє життя, працює бездоганно, були збентежені несподіваною поведінкою офіціянта. Вони відчували те саме, що відчували б ми, коли нежива природа раптом ожила б, наприклад, коли крісло почало б утікати від вас.
Кілька секунд офіціянт стояв нерухомо, і кожного з присутніх у кімнаті охоплював дивний сором, типовий для нашого часу, коли всі торочать про гуманність, а жахлива прірва між бідними й багатими постійно росте. Справжній аристократ міг би кидати в офіціянта всім, що потрапить під руку, починаючи з порожніх пляшок і, цілком ймовірно, завершуючи грішми. Справжній демократ запитав би, якого біса він тут стовбичить. Та ці новітні плутократи не могли стерпіти поруч із собою бідняка — ні як раба, ні як друга. Те, що з офіціянтом трапилося щось дивне, було для них лише нудною, неприємною перешкодою. Вони не хотіли бути брутальними й водночас боялися бути доброзичливими. Вони хотіли лише одного — щоб усе це закінчилося. Офіціянт, після того, як непохитно простояв кілька секунд, як у заціпенінні, раптом розвернувся й прожогом вибіг з кімнати.
Коли він знову повернувся на веранду, точніше, з’явився в дверях у супроводі іншого офіціянта, то щось шепотів йому на вухо й жестикулював із суто італійською жвавістю. Потім перший офіціянт знову вийшов, залишивши біля дверей другого, і знову з’явився з третім офіціянтом. Коли до них приєднався й четвертий офіціянт, то містер Одлі відчув, що мовчанку необхідно порушити хоча би в ім’я тактовности. Оскільки у нього не було молотка, котрим зазвичай користуються головуючі, він голосно кашлянув і сказав: