Вершник без голови

— Бідолашний плазун, нехай собі живе! Він мені не ворог, хоча й висмоктує часом індичі яйця і тим зменшує поголів'я індиків. Але ж так йому призначено від природи, то й не варт за це його винуватити. А от винуватити того дурноверхого ірландця, що нахабно розбуркав мене, я таки маю причину. Страх як хочеться добряче провчити його, тільки так, щоб не образити цим мого молодого друга… Стривай! Богом присягаюся, придумав!.. Саме те, що треба, не будь я Зеб Стамп! З цими словами старий мисливець, обличчя якого враз прибрало веселого й лукавого виразу, підхопився на ноги і, пригнувшись, побіг навздогін за плазуном. За кілька широких кроків він наздогнав «курочку» і, розчепіривши пальці, кинувся на неї. В наступну мить довге лискуче тіло змії вже звивалось у нього в руках.

— Ну, містере Феліме, начувайся! — вигукнув він так, наче звертався до зловленого плазуна. — Я нажену на твою бісову ірландську душу такого страху, що ти в мене до ранку не заснеш. А як ні — то, значить, я дурень, що не годен відрізнити орла від індика. Оце тобі буде добрий товариш на цю ніч!

Виголосивши таку тираду, Зеб підійшов до хатини і, скрадаючись у її затінку, пустив змію всередину мотузяного кола, яким Фелім так завбачливо обгородився перед сном.

Повернувшись до своєї трав'яної постелі, мисливець знов обгорнув плечі старою ковдрою і пробурмотів:

— Плазун звідти через мотузку ніяк не вибереться — це ясно. Так само ясно й те, що, шукаючи виходу, він повзатиме по всій хатині. І якщо десь за півгодини не залізе на того ірландського бевзя, то старий Зеб Стамп сам бевзь… Еге! Що це там? Здається, вже…

Якби мисливець і хотів сказати ще щось, то однаково не почув би й сам себе, бо в цю мить зчинився такий ґвалт, що, напевне, переполохав усе живе по берегах Аламо й на кілька миль в окрузі.

Почалося з людського крику — чи, краще сказати, зойку, — такого, що міг вихопитися тільки з ірландської горлянки. І справді, той моторошний звук видав не хто інший, як Фелім О'Нійл. Та вже наступної миті голос його потонув у хорі собачого гавкоту й кінського форкання та іржання, і цей лемент тривав кілька хвилин безперестанку.

— Що сталося? — запитав мустангер, підхопившись з ліжка й навпомацки пробираючись до свого нажаханого слуги. — Який біс у тебе вселився, Феліме? Чи ти побачив привида?

— Ой паничу! Куди гірше, Бог мені свідок! На мене напала змія! Геть усього покусала! О святий Патріку, я нещасний пропащий грішник! Тепер я напевне помру!

— Покусала, кажеш? Де? — спитав Моріс, квапливо засвічуючи світло, і разом зі старим мисливцем, що вже прибіг до хатини, почав оглядати тіло слуги. — Не бачу ніяких укусів, — провадив він, повертаючи Феліма на всі боки й пильно досліджуючи кожну п'ядь його

шкіри.

— Жодної подряпинки, — коротко докинув Стамп.