Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
— Он як?
— Я бачив того мустанга. Може, то й кобила, не знаю, бо вона не. підпускала мене ближче, як на півмилі. Я кілька разів бачив її у прерії і оце прийшов сказати вам, щоб ви її зловили. І слухайте чому. Після нашої зустрічі, вже коли я запримітив того мустанга, я був у селищі на Леоні. А туди саме приїхав один чоловік, котрого я знав ще на Міссісіпі. Це багатий плантатор, що звик жити собі на втіху, а особливо любив приймати в себе гостей. Скільки всякої дичини постачив я йому до столу — і не злічити. Його прізвище Пойндекстер.
— Пойндекстер?
— Еге ж. Це прізвище добре відоме на Міссісіпі, від Орлеана до Сент-Луїса. Тоді він був дуже багатий, та, гадаю, і тепер не бідний, бо привів із собою не менш як сотню негрів. До того ж з ним приїхав і небіж, його прізвище Колхаун. Цей теж має грубі гроші й не знає, куди їх подіти, як не позичити дядькові. І, певне, він так і зробить, бо на те є свої причини. А тепер, друже, я скажу, чому приїхав до вас. Той плантатор має дочку, яка страшенно любить коней. В Луїзіані вона їздила на таких норовистих, які тільки там були. А оце почула, як я розповідав старому про плямистого мустанга, і не давала йому спокою, поки той не пообіцяв купити їй цього коня, скільки б він не коштував. Сказав, що ладен викласти за нього хоч і дві сотні доларів, коли то справді такий уже чудовий кінь.
Звісно, як почують про це тамтешні мустангери, то всі як один подадуться на лови, отож я, нікому нічого не кажучи, й прискакав сюди чимдуж на своїй старій конячині. Зловіть плямистого мустанга — і ті дві сотні ваші, це вже повірте Зебові Стампу!
— Може, вийдете зі мною на хвилинку, містере Стампе? — сказав молодий ірландець, підвівшись і ступаючи до дверей.
Мисливець, трохи здивований цим несподіваним запрошенням, пішов за ним.
Моріс Джеральд привів гостя до повітки за хатиною і спитав:
— Чи не схожий цей мустанг на того, про якого ви казали?
— Та щоб я пропав, коли це не він! Уже зловили! Ну й пощастило ж вам, друже, — дві сотні доларів наче з неба впали! А лошиця таки варта цих грошей, геть до останнього цента! Прегарна худобинка! Ото зрадіє міс Пойндекстер! Мабуть, аж танцюватиме з радості!
Розділ VII
НІЧНІ ПРИКРОЩІ
Несподівано дізнавшись про те, що Моріс, ніби вгадавши його бажання, вже зловив плямистого мустанга, старий мисливець страшенно зрадів. Ще дужче піднесла його настрій добряча порція рідини з бутля, де, всупереч побоюванням Феліма, вистачило кожному й по ковтку «для апетиту» перед смаженим індиком, і ще по одному, щоб запити з'їдене, і ще по кілька — до люльки після вечері.
Тим часом за столом точилася жвава балачка. Як ведеться серед жителів прерії, багато говорили про індіанців, переповідали різні мисливські історії. Зеб Стамп знав їх безліч, отож і вів розмову здебільшого він, та так, що з уст враженого Феліма раз у раз злітали здивовані вигуки.
Проте ще задовго до півночі балачка згасла. Може, почасти й через те, що спорожнів заповітний бутель, та була ще одна, імовірніша причина, яка змусила співрозмовників подумати про відпочинок. Уранці мустангер збирався вирушити до селища на Леоні, і всі мали встати рано, щоб приготуватися до подорожі. Дикі коні були ще майже не приборкані, і їх належало зв'язати одне з одним, щоб не розбіглися в дорозі, та й чимало інших справ залишалося на ранок.
Мисливець пустив пастися на довгій мотузці свою «стару худобину» — так він називав миршаву конячину, на яку сідав верхи досить рідко, — і повернувся з ветхою поруділою ковдрою, що звичайно правила йому за постіль.
— Лягайте на моєму ліжку, — запропонував гостинний господар, — а я постелю собі кінську шкуру на підлозі.
— Ні, — відказав гість. — Ці ваші полички не для Зеба Стампа. Я люблю спати просто на землі. На ній і сон здоровілий, і нема куди падати.
— Коли так, то влаштовуйтесь на підлозі. Отут затишне місце. Зараз я постелю вам шкуру.
— Не треба ніякої шкури, друже, марна ваша праця. Старий Зеб Стамп не спатиме на підлозі. Його постіль — зелена трава прерії.
— Як? Невже ви збираєтесь ночувати просто неба? — здивовано спитав мустангер, побачивши, що гість перекинув через плече свою стару ковдру й рушив до дверей.
— А тільки так.
— Але ж ніч дуже холодна, майже як під норд!
— Ну й біс із нею! Краще вже трохи змерзнути, ніж до ранку задихатися в чотирьох стінах.
— Та ні, ви, певне, жартуєте, містере Стампе?
— Мій молодий друже! — з притиском промовив мисливець, не відповідаючи прямо на запитання. — Ось уже шість років, як Зеб Стамп не вкладався спати під покрівлею. Колись я мав таку собі домівку в дуплі величезного платана, ще на Міссісіпі, коли була жива моя стара, — задля неї я і влаштував те житло. А коли вона померла, я перебрався спочатку до Луїзіани, а потім уже сюди. І відтоді в мене над головою тільки синє небо Техасу — і вдень, і вночі.