Справа командора
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Серия: Наукова фантастика #16
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Справа командора». Краткое содержание книги:
Що то була за хвороба, яке її походження та як вдалося знайти проти неї ліки, читачі дізнаються, прочитавши повість «Справа командора».
До книжки входять також кілька науково—фантастичних оповідань.
— Ми вирішили ще раз пройти цикл очищення, — відповів Кантов.
— Вас щось турбувало?
— Ні.
— Значить, інтуїція?
— Лише перестраховка.
— Могло статися, що штурман не закінчив циклу?
— Не думаю…
“Штурман міг вийти з камери раніше, ніж спалахнула контрольна лампочка, — спало на думку Кантову. — Але ж потім ще була перевірка…”
Павло Петрович дістав з кишені відеофон, підкинув його кілька разів, потім двома пальцями пом’яв мочку вуха — його руки ніяк не могли вгамуватися.
“Він пройшов такий жахливий шлях у космосі, — думав Павло Петрович. — І ось результат: більшість добутої інформації застаріла, а самого командора звинувачують у тяжкому злочині. Хотілося б вірити в його невинність, але як інакше пояснити початок епідемії?” Сказав:
— Сьогодні, між іншим, великий футбол…
— Обов’язково подивлюся, — промовив Кантов і посміхнувся. — Давненько не бачив чогось подібного.
І по цій усмішці захисник зрозумів, як йому насправді.
“Я вам вірю”, — хотів сказати Павло Петрович, та не зміг збрехати. Вистрибнув з крісла, як з кабіни, і за старим звичаєм міцно потиснув руку підзахисному.
— Не турбуйтесь. Зроблю все, що зможу.
За кілька секунд ескалатор виніс його до під’їзду готелю. Павло Петрович озирнувся довкола і дістав кишеньковий відеофон. “Як там Надя?” — турбувала думка.
Вранці у дружини з’явився мокрий з клекотом кашель. Так звичайно починалася асфіксія—Т. Кінчалась вона в дев’яноста восьми випадках із ста смертю.
БАТЬКО Й СИН
— Добридень, Тату!
— Радий бачити тебе, Петре. Щось трапилось?
— А що могло трапитись?
Швидкий допитливий погляд кресонув спідлоба:
— Навчився хитрувати?
Зморщок біля очей на сухій шкірі — як тріщин на полотні старої картини. Іноді здається, що за тобою стежать очі портрета. Думає: “Йому лише два роки, а вже… Між іншим, якщо врахувати все, що записано в пам’яті, то йому тисяча чи десять тисяч літ…”
— Тату, я був у командора Кантова…
Думає: “І все ж дивні істоти, ці люди. Ось у Батька немає ні рентгенівського, ні гамма—бачення, ні телепатопідсилювачів, а він ніби читає мій стан. Іноді здається, що справа тут не тільки в досвіді”.
— Знаю. Від твоєї допомоги він відмовився.
— Так, Батьку. Він хоче, щоб його захищала людина, народжена природою.
— Ти образився?
— Ні. Але його справа дуже складна.
— Ти образився?
— В його справі потрібна цілковита об’єктивність.
“Чому він обманює?” — роздратування, що накопичилося за кілька днів, шукало виходу.
— Ти образився.
“І все ж навіть Батько не може зрозуміти… Зрештою, він не винен у тому”. Вголос:
— Образили його, Тату. Я відчуваю його біль.
— Але він не хоче, щоб ти втручався в його справи.
Роздратування все ще росло.
— Це не тільки його справа.
— Чого ти хочеш?
“Невже він знову уникне прямої відповіді?”
— Тату, дозволь мені побувати у вогнищі епідемії.
“Можливо, десь у блоках асоціацій виникли несподівані контакти? Надто багато емоціональності”.
— Для чого?
— Докази невинності командора Кантова треба шукати там.
Петро помітив, як затремтіли губи Батька, стримуючи слова, за якими потім довелося б шкодувати. “Він надто дратівливий сьогодні”. Петро легким зусиллям волі увімкнув органи гаммабачення. Уважно обдивлявся Батька, але одночасно думав і про Кантова, і про загадкового збудника хвороби:
“Гіпофіз Батька мерехтить фіолетовим світлом. Це ненормально. А причина? Запалення тканини довкола нервових волокон, що ведуть до гіпофіза. Треба дослідити, чи немає інших порушень?”
“Командора не можна звинувачувати в тому, що відмовив мені. Він — син свого часу. Та коли б я не допоміг йому, коли б я образився, моя вина стала б безмірною. Адже я можу дивитися збоку і знаю, який це має вигляд…”
“Мікробіологи повідомляли: збудник схожий на звичайного стафілокока, але в нього є джгутики. Джгутики — можливість самостійного пересування. У звичайних мікробів їх немає. Та чи це причина бурхливого перебігу хвороби?”
— Якщо ти не даси йому спокій, це стане приниженням для тебе, — випробовував його Батько.
“Це нічого не значить для мене. Для них це означає дуже багато, а для мене — ні. Не варто й думати про це. Важливіше фіолетове мерехтіння гіпофіза. Коли Батько сердиться, воно спалахує яскравіше”.