Справа командора
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Серия: Наукова фантастика #16
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Справа командора». Краткое содержание книги:
Що то була за хвороба, яке її походження та як вдалося знайти проти неї ліки, читачі дізнаються, прочитавши повість «Справа командора».
До книжки входять також кілька науково—фантастичних оповідань.
Далі в мене нічого не виходило. Можливо тому, що я погано зрозумів практичний напрямок роботи Сергія Петровича.
Годинник відстукує час, ніби нагадуючи про себе. Я сиджу у кабінеті вже п'ятнадцять хвилин.
Раптом почувся крик. Він долинув крізь напіввідчинені двері. Прислухаюсь, навіть трохи піднімаюсь у кріслі. Коліно різким болем нагадує про себе.
Далекий голос молить і вимагає:
— Допоможіть! Допомо…
Він нараз замовкає, зовсім як тоді, на льоду, потім звучить з новою силою.
Я вибігаю з кабінету. На мить зупиняюсь. Звідки цей крик?
Біжу коридором, звертаю. Переді мною круглий майданчик, огороджений трубчастими бильцями. Підлога устелена цинковими листами. Прохід зовсім недалеко, але я перескакую через бильця, забувши навіть про біль у коліні.
Все тіло наливається свинцем. Ноги ледве згинаються. Роблю кілька кроків і опускаюсь на коліна. Непереборна сила притискує мене до підлоги.
«Мабуть, так само почуває себе космонавт на центрифузі, коли тіло важить у багато разів більше», — промайнула думка. Її заглушає той самий переривчастий крик.
Я повзу на колінах. Що зі мною? Певне, попав у якесь силове поле. Це ж лабораторія інституту біофізики. Мене ж попереджали не звертати на майданчики. Треба вибратися звідси, повернутися до кабінету…
Крик стає все тривожніший. Там гине людина.
Ледве доповзаю до краю майданчика, до вузького проходу в огорожі.
Раптом тіло стає легким, наповнюється свіжою бушуючою силою. Я підхоплююсь. Напливають спогади. Ясно-ясно, як ополонку і лід, я бачу трохи блакитний екран кінотеатру. Так, саме тому я залишився тоді на березі! Я пригадав кінокартину. Там також було два хлопчики. І один з них тонув. А другий… Я пам'ятаю, як ми обговорювали цю картину, як сперечалися і були впевнені, що ми зробили б інакше. І ніщо нас не злякало б.
Ось що було тоді поштовхом, ось що змусило мене повернутися.
Крик чомусь стає глухіший. Мерщій, бо буде пізно! Я перебігаю з одного майданчика на інший. Із здивуванням помічаю, що роблю гігантські стрибки.
Переді мною клітки з собаками і мавпами. Тварини неспокійні, особливо мавпи. Вони присідають, розмахуючи довгими руками, вихиляються, ніби танцюють.
І в мене чомусь починають сіпатися руки й ноги. Я чую якусь своєрідну музику, що майже повністю складається з барабанного дробу. Її ритмові неможливо чинити опір.
Раптом помічаю, що танцюю. Танцюю, високо підкидаючи ноги. Коліно не болить анітрішечки.
Я зовсім забув про крик. А він став слабкий і близький — виходить, людина гине.
З усієї сили роблю ривок. Падаю. Мої руки і ноги гарячково рухаються, ніби в заводної іграшки, що перекинулася.
Знову доводиться повзти. Зараз ще важче, ніж на першому майданчику, бо я не можу оволодіти своїми руками й ногами. Вони танцюють. Якби не крик, я б здався.
Добре, що бильця близько. Так-сяк перекочуюсь через них, стаю на тремтячі ноги і бачу зовсім близько жовтий ніздрюватий лід і чорну, мов туш, воду. Там борсається якась істота… дитина!
Чому тут лід і вода?
На ходу скидаю піджак. Скоріше! Інакше буде пізно!
Наступної миті я вже не бачу ні дитини, ні ополонки. Переді мною — рівна підлога майданчика.
Хтось називає моє ім'я. Повертаю голову — Сергій Петрович! Його обличчя стривожене.
— Куди вас занесло? Хіба вас не попереджали?
Я розгублено озираюсь навкруги.
— А де ж той, що тонув?
— Ходімо до кабінету. Там я все вам поясню, — каже Сергій Петрович.
Я не вгамовуюсь.
— Тут тільки-но була ополонка.
— Ніякої ополонки, як бачите, нема. Це галюцинація, — виразно і дуже спокійно каже Сергій Петрович і бере мене під руку. — Ходімо ж.
Я підкоряюсь, але все ще прислухаюся і оглядаюсь. Крику більше не чути.
Сергій Петрович щільно зачиняє двері кабінету і пропонує:
— Прошу сідати. Розповідайте, що трапилось.
Він вислухує мою досить-таки безладну розповідь, підперши щоку рукою і зморщивши обличчя, ніби від зубного болю.