Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
III
…Село купається у теплi, сонцi та веселому спiвi веснянок. Вулицями, городами на великий майдан сипнула спочатку малеча, потiм парубоцтво, дiвчата, а пiзнiше, поважно мiркуючи про се, про те, – господарi й господинi.
Великий на пагорбi майдан зацвiтає широкими кольоровими спiдницями, i дiвчата в них, здається, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки: подарунок тим хлопцям, що узимку до них додому iз чаркою приходили. Парубки стоять гордовитi – знають: має їх дiвчина сама вiдшукати. Так уже на Подiллi заведено – дiвчина, знайшовши хлопця, що приходив до неї взимку в гостi, прилюдно цiлує його тричi, дарує хустинку – i нiчого дивного нема в цьому.
На пагорбi молодь уже рихтується танок вести, береться за руки або за кiнцi хустини, щоб не розiрватись; живе коло, як перстень-самоцвiт, сколихнулось, i сильний високий голос покриває низький гул:
Чого рано спустошано,
Ромен-зiлля iскошано.
Молодими голосами славить пiсня невсипущу працю й любов. А з усiх вулиць валить молодь. То тут, то там дiвчата, соромлячись, пiдступають до хлопцiв.
«Тiльки до мого нiхто не пiдходить, – з заздрiстю дивиться Докiя на iнших, стоячи мiж молодицями свого кутка. – Хiба вiн пiде до кого?»
Ось пропливає в широкiй голубiй, на зборах, спiдницi дорiдна висока Марта, прийомна донька сiльського багатiя Сафрона Варчука. Колись давно у тяжкий рiк вимерла на хуторi з голоду сiм'я бiдняка Сафрона Горенка. Залишилася тiльки дiвчинка-немовля, її i взяв за дочку Варчук, надiючись, що запухле дитинча недовго поживе, а йому весь грунт Горенка не завадить. Одначе дiвчина вижила. До неї, як до дочки, прив'язалась Горпина Варчук, та й Сафрон хоч i косував на Марту, одначе нагнати з двору не наважувався: не тi часи. Нiхто дiвчинi не нагадував про її батькiв, i довго Марта не знала, що вона лише приймачка Варчукiв.
Зараз обiч Марти iде Карпо Варчук, сяє хромовими чобiтьми i рудою пухнастою чуприною. Ось вiн нахиляється до Марти, аж чуб вогником займається на терновiй хустцi. Парубок щось шепоче дiвчинi. Та вiдпихає його i затискає вуста, щоб не розсмiятись. Карпо начебто ображено, заплiтаючи вигнуту ногу за ногу, iде лiворуч, а Марта пливе до невеличкого гуртка парубкiв, де стоїть Дмитро.
«До кого ж це вона пiдiйде? Десь до Лiфера – лавушника Созоненка».
I сама собi не вiрить, коли Марта спиняється бiля її сина.
– Ви ж казали, що нiкуди не ходив Дмитро, – штовхає її лiктем пiд бiк дальня родичка Дарка. – Бач, до якої завiтав.
«Потайний же який», – не спускає очей з пари. Марта кланяється Дмитровi, i пругкi дiвочi груди вiдхиляють червону матроску 4.
«Чи ж годен ти, сину, дiвчину поцiлувати?» – радiє в душi, вбираючи очима молоду пару, а вухо ловить буйну, молодечу веснянку, що розгулялася, як вiтер.
Дмитро нiяково пiдходить до Марти – соромиться, видно, кладе смагляву руку на плече дiвчини i в цей час помiчає матiр, що аж голову витягнула, стежачи за ним. Скам'янiв хлопець, не одводячи руки з дiвочого плеча. Зиркнула i Марта в її бiк i швидко обернулась, зрозумiвши все. Як би воно вийшло – не знає; та в цей час з-за дерев вилетiв невпинний бистрий танок, хтось схопив Марту за рукав, i Дмитро, невiрно ступивши три кроки, попадає в ритм короголю i вже впевнено веде за собою високу дiвчину.
– Iч, злидень. Куди полiз! – в'їдливо хтось обiзвався з тiсної купки розодягнених багачок.
– А Марта далеко вiд злиднiв вiдскочила?
– Е, не кажiть. Через неї Варчуки з Созоненками породичаються…
Все швидше крутиться танок, i райдугою мерехтять голубi, червонi, рожевi, синi спiдницi i матроски.
«I чого вiн до Марти пiшов?» – бачить перед очима високу чорну постать Сафрона. I досадно i неприємно стає на душi…
IV
Ранки випадали росянi; вийде вона з дiйницею на подвiр'я, а на морiжку краплинки срiбляться перлинами; потiм заiскряться, почервонiють, наче кетяшини доспiлих порiчок.
За селом на пагорбi м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в долинi димiли широченнi три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не встигнуть задзвенiти в денце першi струмки молока, Дмитро скрипне сiнешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина, все одно почує; починає з засiку зерно виносити, воза коломаззю змазувати. Побачить її i почне дорiкати:
– Чи ж так добрi господинi роблять? Самi встають, а сiяча не будять: хай поспить собi, а просо само посiється. Вiд сну кiнську голову виспати можна.