Новітні міфи та фальшивки про походження українців
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна, Галушко Кирилл Юрьевич
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Новітні міфи та фальшивки про походження українців». Краткое содержание книги:
Науковий підхід вимагає всі явища розглядати в системі, а не висмикувати одне з них із контексту, як чорний археолог вибирає трипільську статуетку, кинувши решту знахідок напризволяще. Вже на цьому рівні зіставлення видно, що громадська концепція ніяк не перетинається з науковою. Вони існують у різних вимірах і цілком самодостатні. Але, щоб якось урівноважити позиції сторін, І. Заєць голослівно заявляє, що частина науковців підтримує громадську концепцію. Назвіть їхні прізви-ща, будь ласка! Звертання до В. Хвойки тут не проходить. Знаменитий копач старожитностей помітив неординарну культуру в Києві та Трипіллі, дав їй ім’я і виніс свої спостереження на суд науковців. Його ж інтерпретація Трипілля, зокрема на засадах автохтонізму, становить на сьогодні суто історіографічний інтерес. До того ж називати чеха “першовідкривачем” Трипільської культури, як це робить І. Заєць, буде перебільшенням. її відкрили: польські археологи на теренах Галицького Поділля ще в середині 70-х pp. XIX ст. і назвали культурою мальованої кераміки; румуни - в Західній Молдові у 80-х і назвали культурою Кукутень. Так що В. Хвойка в 90-х міг вважати себе хіба що третьовідкрива-чем (Бурдо, 2005, С. 10-13).
Сьогодні Трипілля є великою гілкою дерева, що зветься культура Кукутень. Під назвою Кукутень трипільську культуру, здебільшого, знають у Європі. Втім, Трипілля стало великим, а Кукутень - малою в результаті анексії Бессарабії, північної Буковини та Галичини на першому етапі Другої світової війни. Ось так загарбницька війна посприяла розвою окремо взятої археологічної культури, нові межі якої сантиметр в сантиметр співпали з новим державним кордоном СРСР.
У тоталітарній державі археологія абсолютно залежна від політики. За Сталіна археологічні культури спочатку заборонили (30-ті роки), а потім - реабілітували та оголосили автохтонними (40-ві роки). Міграціоністів тоді не лише затаврували (ну, майже так само як І. Заєць нас сьогодні), а й відправили декого на перевиховання до Сибіру в товарняках.
Така преамбула потрібна для того, щоб показати як непросто все в археології, а тим більше - в політиці, яка експлуатує науку. Рішуче заперечую політикові, що міграційна концепція “всуціль вибудована на міфах” (Заєць, 2003, С. 15). Вона побудована на датованих матеріалах розкопок, що засвідчують неквапний рух кількох хвиль мігрантів з Румунського Прикарпаття на схід. Хочу висловити своє співчуття громадськості, але питання щодо приходу прекукутеньців на наші терени в науці вирішене. Звинувачення, що воно вирішене за гроші, потребує конкретизації: хто? кому? скільки? Ну й, бажано, з належною документованістю фактів. Ви, пане Іване, закидаєте нам “недеколонізоване наукове мислення” (Там само, С. 16). А що, громадськість вже встигла деколонізувати ненаукове мислення? Всі ми складаємо одне хіостгеноцидне суспільство, але це не значить, що треба місити в багнюці тих, хто знає трохи більше від інших. Проявіть бодай дещицю терпимості до позиції науковців.
Не знайшовши жодного доброго слова для людей, що поклали своє життя на вивчення Трипілля, Ви висуваєте до них низку як слушних, так і надуманих претензій. А, зрештою, все зводиться до пропозиції створити декілька нових бюрократичних структур для керування процесом вивчення та популяризації Трипілля: Громадська координаційна рада, Трипільська комісія при НАН України, Національний музей археології. Чи не забагато надбудовних прожектів на плечі тих сорока дослідників, які реально займаються вивченням Трипілля? А так же хочеться кермувати!
Як для керманича, то бажано було б уникати дитячих археологічних помилок. Не варто вимагати, щоб музейні експозиції знайомили нас “...зі сценами полювання на брилах Кам’яної Могили” (Там само, С. 13), бо немає таких сцен на згаданих брилах. Не можна твердити про прямий зв’язок між фактами матеріальної культури, якщо їх розділяють 15 000 років (Там само, С. 17). Твердження, що мисливці на мамонтів верхнього палеоліту прийшли з Близького Сходу не е абсурдним. Найдавніші рештки людини розумної знайдені в печерах Палестини. Звідти вона, вийшовши попередньо з Африки, заселила терени Євразії, з Україною включно. Неправда, що прихильники міграційної концепції заперечують зв’язок городсько-волинської, усатівської та софіївської культур з Трипіллям (Заєць, 2003, С. 18). Перелічені явища складають заключну фазу існування Трипілля, що загальновідомо, а ось після них трипільська традиція, попри всю Вашу незгоду, дійсно переривається. Ніхто з науковців не відтворює антропологічний тип трипільців за статуетками, бо це заборонено відповідною методикою досліджень, а виключно за черепами. Висновок щодо домінування східносередземноморського антропологічного типу серед чоловіків антропологи одержали за вимірами черепів. Водночас спостережено, що фігурки реалістичного стилю мають “вірменоїдні” риси обличчя (Мовша, 1973, С. 19). І, останнє, існування трипільської цивілізації ще ніким не доведене. Тому ліпше уникати використання цього терміну всує.