Останній заколот

— Далеко він, аж на Житомирщині.

Вовк спохмурнів: справді, далеко — отже, відірвався Тимченко від рідних місць, забився кудись у глухий кут, пересиджує важкі часи. Однак подумав одразу: на Поліссі ще не склали зброю банди, навпаки, за останніми повідомленнями ДПУ, з’явилися нові, створені колишніми тютюнниківцями, що вціліли після розгрому загону генерал-хорунжого під Базаром.

Зіна помітила Петрове невдоволення, зауважила:

— Справді, далеко, і Тимченки навряд чи стануть вам у пригоді.

— Лишайтеся в Насташці, — запропонувала Василина Петрівна. — Село гарне, велике, та й у пас хата півроку… — Вона красномовно глянула на Зіну, прозоро натякаючи на ще одну принаду цієї хати. Дочка перехопила її погляд і почервоніла, очі в неї знову зблиснули, й Вовк відчув, що материна ідея не така вже й чужа для неї. Та й, зрештою, що тут дивного: дівка вродлива, в соку, а чоловік у господарстві потрібний — он ціла десятина чорнозему під паром гуляє…

Але Вовк удав, що не вловив натяку:

— На Поліссі тепер ситуація на нашу користь: у тамтешніх лісах цілу армію сховати можна і, я чув, наші хлопці там значно активізувалися… — Вовк підняв очі на Зіну й запитав прямо: — Адресу Тимченків знаєте?

— У Бердичеві вони, — відповіла Зіна, поморщившись. Видно, збагнула, що прапорщика не втримати в Насташці. — Там у Фросі тітка, батькова сестра тобто. Через неї і розшукаєте. Лобза Горпина Іванівна, але де саме мешкав, не відаю. Однак Бердичів — не Київ, знайдете.

— Не знаю, чи шукатиму, — мовив Вовк, та й справді не знав. Завтра слід повернутися у Білу Церкву й викликати до телефону Колесникова. Якщо той погодиться з ним і санкціонує поїздку на Волинь, буде добре.

— А що робить Тимченко в Бердичеві? — поцікавився.

— Іван Іванович ніде не пропаде, — запевнила Зіна. — Гендляр він, Тимченко, чула я, худобу скуповує й ресторанові постачає, непманом став, у люди тобто вибився. І Фроська біля нього…

Вовк збагнув: Зіну, хоч і сприяла врятуванню Тимченка, дратує, що той уникнув арешту, а Фросьці вона заздрить, що та полишила нікому невідомий хутір і розкошує хай у невеликому, та все ж місті.

Зіна й справді думала: усе тій Фросьці — і Якубович у неї був, і тепер, певно, хлопці навколо крутяться, а що лишається їй? От відпустять батька, умовить його переїхати до Таращі, й там вона себе покаже. А цей Вовк хай собі подається до Бердичева, біс з ним, це колись був прапорщиком і носив золоті погони, а тепер тьху, тепер будь-коли його можуть до стінки поставити, а їй потрібен чоловік статечний, а не шмендрик якийсь.

Ця думка остаточно заспокоїла Зіну, й вона, переконавши себе, що прапорщик їй ні до чого, сказала:

— Чого борщ не їсте, прапорщику? Ще теплий і смачний, а ви, бачу, справді з дороги зголодніли. Давайте ще насиплю…