Проклятий камінь
- Автор: Лозинський Владислав, Ценевич М.
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Добра книжка"
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Проклятий камінь». Краткое содержание книги:
В. Лозинський, який був не тільки популярним письменником, але й поважним істориком, дослідником старого Львова, і цього разу переносить читача у Львів XVII століття. Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну слід зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, якому вдається навіть розкрити таємницю загадкового вбивства. Читачі дізнаються дуже багато цікавого про давній Львів, помандрують з героєм повісті і купецьким караваном до Болгарії, і навіть потраплять до турків. Книгу «Око Пророка» високо цінував свого часу Іван Франко, а його син Тарас переклав її українською.
Ця повість навіть стала джерелом плагіату. Якийсь М. Ценевич у 1930–40-вих роках неодноразово видавав свою переробку «Ока Пророка» то під назвою «Злощасний самоцвіт», то «Проклятий камінь» українською мовою. Цю книгу ми і пропонуємо увазі читачів.
Ляшкевич знав усе про мене, бо я йому з усього мусів висповідатися. Замовчав я лише про Семена, про жида Хаскеля і про цю залізну коробочку, бо вважав себе все під присягою. Знав також Ляшкевич сумну історію мого батька, котрого я ні на хвилину не міг забути, бо все ще сподівався, що вернеться, або що живого де в поганській неволі віднайду й викуплю. Ходив навіть Красовський зі мною кілька разів до Антона Жеребка, довідатися, що сталося з тією валкою, що то з нею мій батько поїхав був у Туреччину. Одначе Жеребка не було тоді у Львові, бо як «королівський післанець» саме поїхав був до Стамбулу і не скоро мав вернутися. Його справник лише жалю додав мені, бо, каже, як твого батька відшукати, коли цю валку в родопських горах, або як тамошні болгари кажуть: на Деспотовій Планині, задержали опришки, крам забрали, а хто не втік, того на турецькі ґалери продали.
Та я надії не тратив і того собі з голови не дав вибити, що сам піду до Туреччини і таки відшукаю батька. У Львові я наслухався стільки про людей, які 'втратили половину життя в ясирі у поганців, а таки вернулися і навіть таких живих показували мені. Стільки я тут бачив купців, що їздили поза моря і поза гори за торгівлею, а Господь їх здоровими приводив додому, стільки турків своїм крамом тут на самім львівськім ринку торгувало, що те, що мені ще недавно здавалося неправдоподібним і майже чудом, цього я тепер відважно був би піднявся, щоб лише Бог дав якусь таку нагоду та щоб я доробився якогось шага.
Хто йно бував у Туреччині, а я знав його, такого випитував я про людей, про дороги й тамошні звичаї, просив Ляшкевича говорити з міськими баришниками й товмачами, бо вони знали про кожного, хто приїхав до Львова з турецьких країн або туди вибирався. Як лише мав я вільну хвилинку, бігав між вірмен і питав, чи не прийшла якась валка та чи якась не відходить. Пан Шпитко й Ляшкевич, хоч знали мої замисли, і хоч уважали їх запальчивістю молодечого серця, але мені таки здавалося, наче б у душі хвалили мою синівську любов. Аж ось одного дня, коли ми в індермасі перебирали крам, помічник Ярема зовсім несподівано каже до мене:
— Івасю, то-то завидуватимеш мені, як довідаєшся! Я підслухав, що мене хоче пан вислати за крамом у Туреччину, не знаю лише, чи ще цього року, чи щойно на весну.
Я аж прискочив до нього, цілую його в руку й кажу:
— Пане Яремо, маєте брати якогось челядника, візьміть мене зі собою!
— Я радо взяв би тебе замість іншого челядника, — каже Ярема — бо без челядника пан Ярослав певно не вишле мене. Та воно не від мене залежить, і навіть говорити мені не годилося тобі про це. Думай ти про себе, а що я сказав щось, ані слівцем не зрадься, бо я пана розгнівав би. Але чув я також, що пан Захнович вибирається небаром у Туреччину, але лише до Добруджі за кіньми. Він певно поїде з тією валкою, що то її має провадити пан Гарбар.
Я вже роботи не міг добре докінчити, так мені ці Яремові слова перевернули все в голові. Все помилявся в товарах і наче сліпий щупав руками між коробками й міхами. Коли ми скінчили, прикликав мене Ляшкевич до контори, де був і сам пан Шпитко.
Пан Шпитко відразу каже до мене:
— Треба тобі справити пристойніший одяг, бо ходиш малощо не обдертий. Пане Ляшкевич, пішліть його з Красовським до пана Чесака, нехай йому такий одяг зробить, як іншим нашим челядникам.
Як лише з'явився Красовський, пішли ми під Галицьке передмістя до Чесака, того самого, що то з нами був у лісі, коли ми мали ту пригоду з татарами. Чесак мав власну каменичку. Називалася вона Клопотівська, а краще й не могла називатися, бо мав Чесак із нею тяжких клопотів, що аж страх. Одідичив її з великими довгами і все мусів гризтися з вірителями так, що частіше сидів у ратуші, ніж у себе в варстаті. Та ми якось застали його дома, а Красовський, як усе був жартун, каже: — Пане Чесак, збирайтеся ж що духу тай біжіть до пана Джурджія Боїма за щонайкращим фалендишем, потім поступіть до Дуче, нехай мерщій за вами спішить з атласами, табінами, оксамитами, злотоглавом, а за нідерляндськими форботами до Вовчка, за золотими ґудзиками до Кудличка золотника. Не жалійте нічого, бо ось той пан Іван на Білицях Біликовський зволив замовити собі у вас одяг, а має бути такий, як пристоїть сенаторському паняті!
Чесак розсміявся, але на мене глянув щирим оком, бо зараз пізнав мене. І вже забирався до міри, а тут Красовський: — А може лишилося вам іще щось з хотинської війни, хррр! з тої добичі, що ви її на турках мечем здобули, хррр! то переробіть на нього злотолитий везирський каптан або прикрійте йому що з тої султанської соболевої шуби…