Проклятий камінь
- Автор: Лозинський Владислав, Ценевич М.
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Добра книжка"
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Проклятий камінь». Краткое содержание книги:
В. Лозинський, який був не тільки популярним письменником, але й поважним істориком, дослідником старого Львова, і цього разу переносить читача у Львів XVII століття. Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну слід зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, якому вдається навіть розкрити таємницю загадкового вбивства. Читачі дізнаються дуже багато цікавого про давній Львів, помандрують з героєм повісті і купецьким караваном до Болгарії, і навіть потраплять до турків. Книгу «Око Пророка» високо цінував свого часу Іван Франко, а його син Тарас переклав її українською.
Ця повість навіть стала джерелом плагіату. Якийсь М. Ценевич у 1930–40-вих роках неодноразово видавав свою переробку «Ока Пророка» то під назвою «Злощасний самоцвіт», то «Проклятий камінь» українською мовою. Цю книгу ми і пропонуємо увазі читачів.
Наді мною стояв Фукс і вп'ялив у мене свої зеленкуваті і світлі мов у кота очі, а на устах у нього був усміх, що виглядав мені ще страшніший. Не сказав ані слова, лише стиснув моє рам'я ще сильніше й повів мене зі собою. Я йшов хвилину без волі, наче бездушна худобина, та як осьтак уйшов кільканадцять кроків, шарпнувся з усієї сили, хотів вирватися. Одначе Фукс іще сильніше стиснув мене рукою та потягнув далі за собою.
— Пане Фукс, — кажу — пустіть мене, чого шарпаєте мене!
— То ти знаєш мене? — каже і веде мене далі.
— А ви мене знаєте? Що я вам винен і чого хочете в мене?
— Ти Івась Білик із Кульчиць, — каже Фукс спокійно, але так гостро, аж мене зморозило. — Ти Івась Білик і коли не підеш зі мною тихо, спокійно, покірно, як приятель із приятелем, то пам'ятай, що лише пальцем кивну, а перед тобою наче земля розступиться, зараз тут буде Ґерґей і війт, а за ними міські посіпаки.
І приклав палець до уст, казав мені мовчати і знову так грізно глянув на мене, що мені поза шкіру наче мурашки пробігли. Не було що надумуватися довго. Коли б я був боронився і кричав, могло лише ще гірше бути зі мною. Тому я сказав собі, що краще йти на божу волю з тою страшною людиною, ніж відразу на ратуш до в'язниці, у страшніші ще може руки Ґерґеєві, війта, міських посіпаків, а хто зна, чи і не ката?
Так увійшли ми в Руську вулицю, а з Руської на ріг Ринку і до фатрівської камениці. Там жив Фукс. Ми ввійшли на перший поверх. Фукс застукав голосно до дверей. По хвилі відчинила нам стара, погана баба, з головою завиненою в жовту хустку, з-під якої вилазило сиве розкуйовджене волосся. Фукс дав знак цій бабі, а була це його мати, щоб собі пішла. Коли ми вже були самі в кімнаті, Фукс пустив мою руку, замкнув двері на ключ, сів на стільці та глядів на мене мовчки, наче кіт на зловлену миш. Я тимчасом уже трохи прийшов до себе, набрав трохи відваги тай став думати над собою, що то робити б та як видістатися з тієї матні? Я був уже великий хлопець, шіснадцятилітній, на мої літа доволі сильний. Тож глянув я на Фукса пильно, наче оком хотів змірити його й переконатися, чи дамся йому, чи ні, тай чи силоміць не видруся з рук того лихого чоловіка. Але Фукс видно зараз відгадав, що в мене на думці і що на очах, бо глянув на мене пронизливо, добув із піхви мечика, торкнувся пальцем вістря тай знову сховав, а потім так глянув на мене, наче хотів сказати самими очима: Не туди, братіку, дорога!
— Тепер можемо побалакати собі — сказав Фукс по хвилині.
— Я з вами, пане Фукс, не маю ніякої справи, — кажу.
— Але я маю з тобою — каже він на те. — Мусиш знати, що Ґерґей живий і приїхав із рудим Хаскелем до Львова.
— Ну й що з того — кажу вже сміливіше та бутніше.
— А те, що вони приїхали за тобою, щоб тебе схопити й дати на ратуш за те, що ти вбивник і злодій.
— Це неправда — кажу.
— Хоч і неправда, та вони так скажуть. А я хочу тебе рятувати. Ти мав спілку з козаком Тимченком, ти з ним напав Хаскеля й зрабував те, що жид мав при собі. Разом ви це закопали в лісі, а потім ти викопав.
— Я нічого не викопував — кажу.
— Ба, я це ніщо бачив у твоїх руках у шкіряному мішечку там у лісі.
Я онімів на таке. Досі ж думав я, що ніхто з них цього не бачив.
А він дальше: — Що це було?
— Не знаю нічого! — сказав я на це твердо. А він знов: — Де ти це подів?
— Не знаю нічого — я все своє.
І хоч він грозив мені і тюрмою й шибеницею, я не сказав нічого.
Тоді він уже лагідніше: — Дурний ти! На тортурах виспіваєш усе. А користь матиме з цього жид. А так мав би користь ти і я.
Так спокутував він мене, та я подумав собі: Хоч би прийшлося й згинути, додержу присяги. І вже хотів я так відповісти Фуксові, коли хтось застукав у двері. — Хто там? — питає Фукс.
— Отворіть, будь ласка! Це ми, я і пан Хаскель — обізвався голос за дверима.
Я пізнав голос Ґерґея.
— Аж тепер я пропав — подумав я собі — у два вогні попався. Та склалося інакше. Фукс ухопив мене за руку й повів до маленьких дверцят, отворив їх і друлив мене туди. Я злетів наче на якісь вузенькі східці, а кругом мене темрява.
Зараз підліз я вгору назад під двері, слухати, що говоритимуть. І чую: — А то лихо, що хлопця ще не маєте — каже Фукс.
— Його зловлять, а ви ходіть на ратуш, як свідок, що ви бачили, як цей хлопець у лісі копав і вдарив мотикою пана Ґерґея.
А Фукс: — Це все дарма, коли не маєте хлопця. Його не найдуть, бо втік.
— Утік? Куди? — скричали обидва.
— У Львові є чотири виходи, дві брамі, дві фірті — певно одною з них утік.