Великі сподівання
- Автор: Диккенс Чарльз
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Великі сподівання». Краткое содержание книги:
З часом я мав стати підмайстром у Джо, але поки я ще не доріс до такої честі, місіс Джо вважала, що мені нема чого потурати. Отож я не тільки підсобляв, що міг, у кузні, а й коли комусь із сусідів треба було хлопця, щоб прогнати птахів з городу, позбирати каміння або щось таке, то саме мене й сподобляли цієї роботи. Однак щоб не зазнало осуду добре ім'я нашого дому, на поличці над коминком у кухні поставили скарбничку, куди, як було оголошено, вкидалися всі мої заробітки. У мене склалося таке враження, що вони призначались у кінцевому підсумку на покриття державного боргу - я, в усякому разі, не мав анінайменшої надії скористатися цим скарбом.
У нашому селі двоюрідна бабця містера Вопсла провадила вечірню школу; інакше кажучи, ця кумедна бабця з обмеженими коштами й необмеженими болячками взяла собі за звичку щовечора від шостої до сьомої години дрімати у товаристві кількох хлопчаків, з яких вона стягувала по два пенси на тиждень за дуже повчальну можливість споглядати її в цьому дрімотному стані. Вона орендувала невеличкий будиночок, в якому горішню кімнатку займав містер Вопсл, і нам, учням, унизу було чутно, як він лунко декламує там вірші піднесеним стра-ховитим голосом та час від часу гупає ногою в стелю. Вважалося, що раз на три місяці містер Вопсл влаштовує нам «іспит». Полягала ця процедура в тому, що він, відгорнувши вилогу і скуйовдивши волосся, виголошуваз перед нами монолог Марка Антонія над забитим Цезарем (3). Після цього щоразу виконувалась Коллінзова ода «Пристрасті» (4), де мене особливо вражав містер Вопсл у ролі Мсти, коли він грохав на землю меч кривавий [51] свій і, змірявши всіх нищівним поглядом, війни знегоди провіщав. Я аж далеко пізніше спізнав у реальному житті пристрасті й зміг порівняти з ними Коллінза й Вопсла - на жаль, порівняння вийшло не на користь цих двох добродіїв.
(3) 3 трагедії В. Шекспіра «Юлій Цезар».
(4) Коллінз В. (1721 -1759)-англійський поет, в оді якого «Пристрасті» виступають алегоричні образи Мсти, Гніву тощо.
Двоюрідна бабця містера Вопсла, окрім освітнього закладу, тримала - у тій самій кімнатинці - також крамничку. Які саме запаси там містилися або по якій що було ціні - вона не мала жодного поняття, але в шухляді комода в неї лежав засмальцьований зошит, що правив за прейскурант, і от, керуючись цим оракулом, Бідді залагоджувала всі торговельні операції. Бідді була онукою двоюрідної бабці містера Вопсла; ким вона доводилась самому містерові Вопслу, цього вже я - щиро зізнаюсь - установити не годен. Вона була сирота, як і я, і виховувано її, як і мене, власною рукою. Найбільше, що в ній впадало в око, це зовнішність: волосся, завжди незачесане, руки, завжди немиті, черевики, завжди не-полагоджені й викривлені. Цей опис, однак, стосувався лише буднів. У неділю вона йшла до церкви просто невпізнанною.
Великою мірою самотужки, і більше за допомогою Бідді, аніж двоюрідної бабці містера Вопсла, я продерся крізь абетку, немов крізь густе терня, перечіпаючись і ранячись об кожну літеру. Після цього я потрапив у лабети забіяк - дев'яти цифр, які щовечора, здавалося, міняли свій вигляд, щоб їх важче було розпізнати. Але кінець кінцем я сяк-так навчився читати, писати й рахувати, хоча й дуже слабенько.
Одного вечора я сидів у кутку за коминком і натужно вимучував на грифельній дошці листа до Джо. Це було десь так через рік після тієї облави на болотах, бо збігло вже чимало часу і стояла зима, а землю скував мороз. Поставивши на коминку задля консультації абетку, я спромігся за годину-дві скомпонувати недоладними друкованими літерами ось таке послання:
«ЛюБи ДЖО Бажаю ТоБі здоровя МаЮ НадіЮ скоро теБе вчкти ДЖО, ото в7 Буде чудовно як Я Буду підмастроМ у теБе ДЖО тві ШП».
Ніякої такої особливої потреби я не мав спілкуватися з Джо листовно, оскільки він сидів поряд мене й ми були самі. Але я вручив йому свою листовну депешу (разом з дошкою), і він прийняв її, мов якесь диво ерудиції. [52]
- Слухай, Піпе, друзяко! - вигукнув Джо, широко розкривши свої голубі очі.- Ти ж таким ученим зробився, що страх! Хіба не правда?
- Е, куди вже мені! - зітхнув я: кинувши оком на дошку в його руках, я побачив, які криві ті мої рядки.
- Хе, та осьо ж Д,- озвався Джо,- а це Ж, а це О, і такі красиві! І осьо знову Д, Ж, О - це ж ДЖО, Піпе!
Доти я ще ніколи не чув, щоб Джо прочитав уголос щось довше, як це коротеньке слівце, а останньої неділі, коли я в церкві випадково перевернув нашого молитовника догори ногами, Джо не відчув через це ніякісінької прикрості. Вирішивши тут-таки з'ясувати, чи не доведеться мені починати з самого початку науку Джо, я сказав: