До катастрофи лишалося кілька секунд
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-966-424-199-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «До катастрофи лишалося кілька секунд». Краткое содержание книги:
Захоплива повість відомого дитячого письменника Всеволода Нестайка запрошує юного читача приєднатися до карколомних пригод, взяти участь у розслідуванні й опинитися віч-на-віч із загадками, пояснення яких іще не знає сучасна наука.
Для дітей середнього шкільного віку.
Попенко відповів не одразу. Нарешті сказав:
— Думаю, що підстав для хвилювання стало більше.
— Я теж так вважаю. Він, мабуть, схаменувся, що писати було не слід. Зопалу написав, фанфаронський у нього, мабуть, характер, хотів щось довести, а тоді бачить, що ми навколо нього крутимося, — і назад…
— А може бути й інший варіант. Зв'язаний із тим таємничим Ноликом. Що це він написав. Він же й дзвонив тобі… А тоді хтось із дорослих, які готують катастрофу, засік його і змусив написати іншого листа.
— І таке можливе. Але — мета терористичного акту?
— Ну, зараз такий час, ти ж бачиш, на кожному кроці… І з провокаційною метою, і… стільки темних сил піднялося з самісінького дна, з мулу нашого суспільства!.. Варіантів безліч.
— Ти сьогодні після роботи — як?
— З тобою, Стьопо, з тобою! Які можуть бути розмови!
— Спасибі тобі, Толю.
Розділ XXII
— Ну то як? — спитав Женя.
Вітасик зітхнув:
— Тато сказав, якщо я кудись рипнусь, він застосує силові методи. Сказав, що на цей раз таки застосує. Хоча він завжди тільки нахваляється, лякає. Але в нього було таке обличчя, що…
— І ти боїшся?
— Ні. Але думаєш, приємно!.. І головне, я пообіцяв, дав чесне слово.
— Я теж пообіцяв, але… Ти ж бачиш, яка ситуація. Анатолій Петрович сьогодні до кінця дня невиїзний. Вчора на своїй роботі прогуляв, все зрозуміло Степан Іванович возиться з Ангелом. Твій тато теж не може два дні поспіль кидати роботу. А з Гординею так ніхто й не поговорив. А може, ця розмова вирішальна. Йдеться ж про якийсь тяжкий злочин, про якусь катастрофу, про можливі людські жертви.
— Я розумію, але… — Вітасик знову зітхнув.
— По-моєму, нам треба їхати, — сказав Женя. — Якщо ти не поїдеш, поїду сам.
— Ні! — категорично похитав головою Вітасик.
— Що — ні?
— Або вдвох, або ніхто.
— Значить, поїхали удвох. Я не заперечую.
— А чесне слово?
— Потім усе пояснимо, вибачимося. Вперше, чи що?
Вітасик востаннє зітхнув.
І вони вирушили.
Їм довелося довго чекати електричку. Два рейси чогось відмінили. Вони вже шкодували, що не пішли на автобус. Але автобуси в бік Троянди вдень теж ходили рідко. І вони вирішили не смикатися, чекати електричку. І приїхали у Троянду десь аж після обіду.
У Дармовисів не було нікого.
І в Гордині безлюддя.
Лише вчорашня цікава бабуся пильно дивилася на хлопців з-під долоні зі свого саду.
Але хлопці вирішили шукати Гординю без її допомоги. Здаля привітавшись, покивавши їй, вони гайнули до річки.
Хлопці оббігли весь берег, але Гордині не побачили.
Правда, для риболовлі сьогодні умов біля дачного селища не було. Оскільки купальщиків на березі було повно. Але й нижче і вище за течією, де вже не купалися, а тільки ловили рибу, Гордині не було.
— Невже даремно приїхали? — досадував Вітасик.
— Не гарячкуй. Будемо чекати. А поки що давай купатися, — запропонував Женя.
Вони довго купалися, двічі їли (вони купили на вокзалі цілий кульок пиріжків), тричі бігали до Гордининої халупи, але без жодних результатів. Його не було…
Сонце почало сідати.
І раптом Женя схопив Вітасика за руку:
— Іде!
Берегом, накульгуючи, ішов з вудочками на плечі дід Гординя. На вечірній кльов.
Вони не хотіли підходити до нього при сторонніх. Почекали, поки він одійшов у безлюдне місце і влаштувався під вербою.
— Дідусю, здрастуйте, пробачте, — почав Женя.
Дід підвів на хлопців пригаслі, вицвілі очі:
— За що пробачати? Вже нагрішити встигли?
— Та ні, просто… Ми хотіли вас спитати… Щоб ви не подумали, що це ми з… з легковажної цікавості… — Женя не знав, як делікатніше приступитися до справи.
— Це дуже важливо! Дуже! — приклав до грудей руки Вітасик.
— Ну, кажіть уже, що там таке? — в очах діда Гордині спалахнув вогник.
— А ви не гніватиметесь? Скажете? — допитувався Женя.
— Це дуже, дуже важливо! Чесне слово! — повторив Вітасик.
— Та кажіть уже, не мучте, — усміхнувся дід
І та усмішка розв'язала Жені язик:
— Вчора зранку у вас тут із вашим гостем була суперечка… Через когось, кого ви побачили на сусідній ділянці біля залізобетонного блока… Скажіть, кого ви там побачили?..
— Це дуже важливо, — ще раз повторив, приклавши руки до грудей, Вітасик.
Дід Гординя враз спохмурнів, примружив на хлопців очі:
— А що таке? Чого ви питаєте?