Воскреслий із мертвих
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: КНИГА РОДУ
- ISBN: 978-966-2186-І8-5
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Воскреслий із мертвих». Краткое содержание книги:
Де шукають свою долю колишні «голубі берети» — у творі ніякого значення не має, оскільки бойові дії для них тривають зі стріляниною та безжалісним полюванням на людину, ціна за життя якої — контрабандні наркотики.
— А хто ж ти така, доню?
— Я Миколина наречена… Я одержала записку… Її написав Микола кров’ю перед смертю. Він усього кілька слів написав. «Галинко, я уже одружився. Зі смертю. Якщо ти виходитимеш заміж, то тільки за Альберта. Він мій справжній друг. Він не раз мене виносив з поля бою. Цього разу нам не пощастило обом. Мені більше. Цілую твої неціловані губи. Твій Микола!» Я напам’ять знаю цю записку. Ми одружилися з Альбертом, і от позавчора…
— Отже, ти Галя? Та сама Галя?
— Та сама!
— Що ж позавчора?
— Позавчора ввечері я побачила Миколу біля вікна. Він стояв під вікном і дивився на мене. Я не помилилась. Він стояв… Живий… Його раптом освітила машина. Я зойкнула і знепритомніла…
— Отже, ти бачила те саме… Ти бачила те, що бачила й я… І все так само. Мого також освітила машина. Під’їхала, освітила, і він побіг…
— Чому ви кажете «мого»?.. Микола також і мій.
— Пробач, доню. Але я мала на увазі… Мій привид…
— Це не привид. Це ніякий не привид. Під ранок прийшов Альберт. Я його запитала: «Де ти цілу ніч шлявся? Ти знову шляєшся… Он глянь на свої штани. На коліна. Усі в болоті, глині. Напився… Чому ти стояв на колінах? Перед ким? Яка ж ти брудна потвора! У тебе нічого святого… Де ти набрався цього болота, як жаба мулу?»
«Цить, бо задушу!» — погрозив він.
«Уже не задушиш… А задушиш — мені все одно. Он твоя дитина… Наша дитина… Ти збрехав мені, що Микола убитий! Ти збрехав мені! Микола живий. Він сьогодні приходив»…
«Цить, — сказав, — сука! Цить! Видаси — прикінчу разом з твоїм недоноском».
«Це не мій, це й твій недоносок! Це тебе Бог покарав! За Миколу. За підроблену записку. Мабуть, червоною тушшю писав».
«Замовкни, записка писалася кров’ю!»
«Чиєю кров’ю?..»
— Я нічого не розумію, — не витримала Лідія Андріївна. — Ви, Галю, розповідаєте якісь страшні речі.
— Так, страшні… Він сказав… Ми уже труп прибрали… Приберемо й Миколу… Він довго уже не побігає…
Лідія Андріївна знепритомніла вдруге.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Телефонний дзвінок цього разу був особливим. Може, тому, що капітан Дубль його не чекав. А може, тому, що задумався. Але телефон дзвонив — різко, довго, настирливо. Ледь не розривався.
Капітан схопив нарешті слухавку, натис на вмикач, мружачись від світла, глянув мимовіль на годинник. Третя година ночі. Не інакше, як з управління. Але на його здивування в трубці почувся незнайомий жіночий голос:
— Алло! Алло! Квартира капітана Дубля?
— Так! — мовив грайливо капітан. «Невже якась сп’яніла дама засумувала за моєю парубоцькою квартирою і, мокнучи під дощем, хоче просушитися в теплій постелі?»
— Мені капітана Дубля!
— Капітан Дубль слухає вас.
— Слухайте мене уважно і нічого не питайте… Нас можуть підслуховувати.
— Ну, в цьому я дуже сумніваюсь. Якщо й мене підслуховують, то чи варто…
— Вас, може, й не підслуховують, але я кажу про себе.
— Хто ви і як вас звати?
— Я вам нічого не скажу…
— Чого ж ви дзвоните?
— Ви маєте негайно приїхати у Жовтневу лікарню і знайти там Лідію Андріївну Мазур…
— Ту, що позавчора вночі привиду побачила?
— Сам ви привид… Приїздіть негайно… Я більше не можу говорити!
У трубці почулися короткі гудки.
«Чортзна-що — привид у моїй трубці… Тільки цього разу, судячи з голосу, привид у спідниці… А я вже грішним ділом подумав… Зрадів… Ні — таки, мабуть, поки не пізно, зміню професію. Піду в бізнесмени. Ті хоч рано встають, але й рано лягають». Капітан Дубль натягнув штани, акуратно заправив за пояс сорочку. З-під подушки витяг пістолет, засунув його в кобуру під пахвою. Примірявся. Здається, муляє. Трохи зсунув наплічні ремені. Усе як треба. Засвітив світло в кухні. По ринві з приглушеним гулом бігла вода, дахом методично тарабанив дощ… Капітан Дубль і сам не знав чому, але він любив дощ… Особливо, коли їхав у теплій машині… А ще краще, коли стояв, чекав, вистежував. Дощ тарабанив по дашку автомобіля, навіював меланхолію, хилив на філософські роздуми й лірику.
Цього разу дощ періщив бігучий, з вітром, що траплялося досить рідко. Струмені жбурляв прямо в шибку і вода нерівними потічками стікала по склу… За вікном у сизому тумані тьмяно мерехтіли жовтаві ліхтарики… Десь містом бродив під дощем привид, лякав гарних жінок. Одні передчасно народжували, інші — закриваючи обличчя — клякли. Невже той шок не пройде?.. Капітанові раптом стало якось не по собі. Розігралась уява… «А що коли б зараз до нього на кухню зайшов привид… Привид воїна-афганця… У формі, з кобурою на боці… Чи з ножем днювального… і сказав: „Привіт, капітане. Ти тільки для себе вариш каву? Чи, може, й афганця Миколу пригостиш?“ Що б ти зробив, капітане?! Стріляв, злився, відскочив би до вікна, вибив шибку і стрибнув у вікно? Тільки чесно. „Чесно — не знаю“», — посміхнувся сам до себе капітан.