Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Бачиш, — казав він, — поплескуючи своєю неіснуючою рукою моє існуюче, але хитке плече, — сьогодні ти випив перше пиво аж по обіді, і апетит у тебе пристойний, всі функції організму в нормі, душ приймаєш регулярно, навіть інтерес до телевізора не повністю втратив, не кажучи вже про те, що сяку-таку роботу здатен виконувати. Без натхнення, щоправда, але хто б згадував про натхнення, коли необхідно щокілька годин підзаправлятися. Завтра підемо на зменшення дози. Післязавтра ще трохи мінімалізуємо, — обернена арифметична прогресія, — і за кілька днів будемо, як огірочки.

Отак втішав мене старий астральний друг, спостерігаючи, як я вихиляю чергову сотку і закушую канапкою, скинувши з неї попередньо оті самі огірочки — терпіти їх не можу.

Поступово канапки втрачали актуальність, як і решта їжі. Останній тиждень я вже тримався винятково на рідкому паливі, тай підзарядка потрібна була лише для того, щоби, забувши про своє існування, провалитися в темну ополонку сну. Доза визначальної ролі не грала. Йшлося про замінник крові, лімфи, сечі, поту, мозкової рідини, мене самого попросту. Напередодні фатального й фатально неуникного рішення я зранку ще просив дружину:

— Прошу тебе, ще не здавай мене сьогодні фрау Де. Може, завтра буде краще.

— Яка ще фрау Де?! Ти мариш. Може, це біла гарячка? Тобі необхідно до шпиталю. Я вже домовилася з Дарією Юріївною.

— Із фрау Де?! Що?! Де?! Коли?! Ще не сьогодні, прошу. Я пересплюся, й все буде добре. От побачиш.

— Що буде добре? Як може бути добре? Подивися на себе. Вже тиждень, як ти нічого не їв. Я дзвонила Артурові. Він сказав, що приїде автом і забере тебе.

— Не сьогодні, прошу. Я ж нічого не вимагаю — тільки спокою. Я просто хочу заснути. Заснути — і все. Дай мені пива.

Назавтра зранку справді приїхав Артур.

— Вставай, батьку, поїхали, — термосить він мене. Не терплю, коли він називає мене батьком. Хоча я й справді йому батько. Хресний. Спровадив хлопа до римо-католиків, коли йому було вже за тридцять.

— Не рухайте мене, — бурмочу я спросоння. І далі автоматично: «Я ж нічого не вимагаю — тільки спокою. Я просто хочу заснути. Заснути — і все. Дайте мені пива».

— Старий, давай піднімайся. В мене обмаль часу. Мені на роботу треба. Давай, давай, вставай.

Ми мляво перегиркуємося ще деякий час, аж я нарешті якось там сповзаю з ліжка і починаю натягувати штани й сорочку.

— Не ту, — каже мені дружина. — Візьми свіжу, випрасувану, он лежить на канапі. — І далі без ггаузи Артурові:

— Речі я вже зібрала. Все готове. Зараз він одягнеться і їдемо. Можеш почекати нас в авті. Ми недовго.

Сяко-тако вбравшись, ще заходжу до ванної бодай хлюпнути на обличчя водою. Із дзеркала на мене дивиться астральний двійник непривабливого, чесно кажучи, вигляду. Дивиться він тупо, мов останнє чмо. В погляді ані проблиску живої думки, жодного людського виразу. Обличчя посиніло, судини набрякли, шкіра лущиться. Мертвяк мертвяком. Ще й заріст тижневий, як в останнього бомжари. От двійничок попався! А де ж я? Куди ж у біса я подівся? Може, я ще сплю? Нема, нема часу шукати. Непосидющий Артур вже, мабуть, завів двигун. Поспішає, мудак. Яка там в нього робота до холери? Курити дешеві, але понтові цигарки, пити смердючу каву і педерастичним голосом розмовляти по телефону, вдаючи крутого бізнесмена? Почекає, козел. Не вмре.