Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Іздрик Юрко
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Поки ми їхали DJ 107FMЧЖУАН-ЦЗИ крутив Станіслава Сойку [54]. Сойка співав:
Подальші події великої ваги для нашої оповіді не мають, тому можна їх без жалю опустити.
Отож врешті склалося так, що мені ніде було заночувати, окрім як у тебе. Ти трималася відчужено, вочевидь відганяючи думки про можливі наслідки нашого близького перебування в одному приміщенні. Однак коли ми зайшли до помешкання, воно виявилося заповненим твоїми родичами, котрі невідомо звідки взялися і тепер галасливо розпаковували валізи й клунки, вручали презенти й передачі від тих, хто приїхати не зміг. Лунали привітальні вигуки, практикувались рукостискання й поцілунки. Ніколи не думав, що в тебе є якісь родичі, принаймні в такій кількості. Це вже потім закралася мені в голову думка, що ти спеціально наскликала їх з усіх усюд, аби не залишатися зі мною наодинці. (Втім, ти ніколи не пішла б на таке). А зараз я стояв розгублений, збентежений, нікому не потрібний. «Де ж тепер я буду ночувати?», — крутилося в мозку, ніби це було найголовнішим. Я вийшов у подвір'я — світило сонце, зеленіла трава, на траві повмощувалися цигани в брудному яскравому лахмітті — мало не цілий табір. «Вони що, теж до тебе?», — подумалося мені, та тут я побачив на лавочці Марійку Панчишин.
— Привіт, — помахала вона мені рукою. — Ходи покуримо.
— Привіт, — сказав я ошелешено, беручи в неї сигарету.
Марійка як завжди щось радісно і жваво повідомляла, та я не слухав її, а дивлячись на циганів, розмірковував:
«От же ж нарід який дивний. Не мають ні писемності власної, ні літератури, не кажучи вже про представників в уряді, а мови своєї не втрачають, із самоідентифікацією проблем не мають та й взагалі… Жінки майже всі курять, мало не з пелюшок, але народжують дитинчат здорових і життєздатних, дарма що годуються будь-як, провадять невпорядкований і навряд чи здоровий спосіб життя, харчових додатків і вітамінів не вживають, про, скажімо, шейпінґ і не чули, а особисту гігієну відверто мали десь. І релігійні чвари їх обходять стороною, і зміни політичного режиму турбують мало. І взагалі їм все глибоко по барабану. Може б це податися в цигани? Заодно, до речі, й проблема з ночівлею була б вирішена».
Марійка в цей момент зійшла на якийсь пісенно-билинний лад:
«Який же я в біса однолюб?!», — мало не вирвалося в мене, та тут подумалося раптом, що Марійка таки має рацію — я ж і справді однолюб, побий мене грім. Таким уже, мабуть, і помру. Пошвидше б лишень.
Я піднявся з лавки і рушив у бік центру міста, так званої «старувкі». Попри те, що я без сумніву перебував у Варшаві (на це вказував навіть напис на зіжмаканому автобусному квитку, який з'явився невідомо звідки і який я все ще носив у кишені), мені довелося пройти крізь краківську браму Флоріанську, коло якої зазвичай збираються вуличні художники, розвішуючи на ній кічовий свій живопис. Однак сьогодні браму обсіли імігранти-заробітчани. Тут кожен гендлював як умів — хто пропонував дешевий український тютюн, хто ворожіння на галицькому різновиді карт таро, хто жонглював керамічними тарілками й палаючими пучками соломи. Добре йшли китайські батарейки з некитайськими написами і таблетки від комарів, вироблені в провінції Червоний Гаолян. Призначені для москітів, вони безвідмовно діяли на великопольських комарів, аж ті захлиналися щойно висмоктаною кров'ю просто на тілі жертви.
Косівські ліжники розбирали неохоче — не сезон. Різьблені дерев'яні підсвічники нікому не вдавалося продати дорожче, аніж злотий за штуку — суцільні збитки, враховуючи вартість дерева, роботи, дороги, митних хабарів і рекетирських поборів.
Були тут і представники чистого мистецтва — лірники та бандуристи. Мені навіть причулося знов оте шокуюче «любчику ти наш, однолюбчику», але я спритно відігнав галюцинацію. Скрипалі витинали коломийки. Туристи-роззявляки особливо тішилися, коли вловлювали знайомі слова:
Це останнє чомусь викликало регіт навіть у німців та ірляндців.
Я пройшов крізь браму й подався далі без особливих намірів.
Почало якось нагло смеркатися. Коли я проминув готель VICTORIAі вийшов на автобусну зупинку в затиллі Бальшова Тєатра [57], було вже зовсім темно. З дурного дива мені здалося, що потрібно сісти в автобус № 521. До кого я збирався їхати — бозна. Раптовий напад топографічного ідіотизму підказував мені, що десь на краю міста чекає мене тепла ванна, смачна вечеря і зручний нічліг. Отож я дочекався автобуса і вирушив у невідомому напрямку.
Понтонним мостом ми перетнули Віслу, що текла якось незвично, ніби змінивши русло. Мабуть, це якось пов'язано зі вступом Польщі до Европейського Союзу чи Ліґи націй або й NATO, подумалося мені. Точно! NATO! Дурнуваті натівці із стратегічних міркувань змусили ляхів повернути ріку — від моря до моря.
Автобус їхав уже якимись неосвітленими районами, а за темною водою виднілися вогні великого міста. Непогана панорама для рекламного плаката. Чимось навіть нагадує Нью-Йорк. Чи, радше, гібрид Нью-Йорка з Москвою. Палац культури й мистецтв нагадує звироднілий Кремль, а Центральний універмаг неуважний обсерватор цілком може прийняти за Empire State Building.
54
Станіслав Сойка— польський піаніст, співак та композитор, близький до естетики джазу. Далі повністю цитується текст його пісні «Так jak w kinie» з диску «Cud niepamięci» (Pomaton 98124).
55
У мене тихий, добрий дім, живу, як на екрані.
Маю дружину і дітей, але без Тебе гину.
Як у фільмі на екрані
Радують мене і жінка й діти, а Ти десь там… (очевидно, д а л е к о — прим. моя,—
Леон.)
І хоч не вмію без них жити, та якось порожньо довкола
І Ти прекрасно знаєш це, то утікай же якнайдалі.
О добрий Боже, і для чого нам зустрітися дано було?
Так, ніби в фільмі на екрані.
Як час мине, як час мине, і все у даль відплине,
У Тебе також буде дім і життя, ніби в кіно, —
І вже не плакатимеш Ти й забудеш вже про мене.
І ніхто ніколи не дізнається, як я кохав Тебе безтямно
Неначе в фільмі на екрані ( польськ.).
56
Ой любчику ти наш, однолюбчику!..— черговий іронічний парафраз, пародіювання «Слова о полку Ігоревім», в даному випадку — стилістики перекладу Максима Рильського.
57
Бальшова Тєатра— йдеться, очевидно, про варшавський Teatr Wielki, який справді знаходиться неподалік згаданого в тексті готелю VICTORIA, і своєю похмурою псевдоімперською стилістикою нагадує подібні радянські будівлі. Це ж стосується й Палацу Культури та Мистецтв — точної копії помпезних проектів сталінської доби, які все ж біль-менш органічно вписуються в московський урбаністичний ландшафт і, в той же час, абсолютно випадають з архітектурного контексту європейської Варшави.