Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Є ще якась така цікава: лікуєш не саму людину, а предмет, схожий на неї, що її уособлює, імітує! Імітативна — так вона сьогодні й називається! Ну, словесна — це й так зрозуміло... Ще часова магія: вона, як Рося мовить, дуже складна. Це коли для одного час ущільнюється й летить швидко-швидко, для іншого — розріджується, СПОВІЛЬНЮЄТЬСЯ...

“О, майже Казимирові теорії!” — Софійка згадала табірного привида.

— ...Наприклад, пускає ворог кулю в людину, а та раз-раз — робить так, щоб куля мчала в сповільненому часі, а сама швиденько — в сховок, чи — прискорену кулю у відповідь... Цю магію козаки, ну, чаклуни-характерники, після нас перейняли. Гм, стривайте, чому ж Рося сказала “після нас”, якщо це задовго до нас було? Обмовилась? Та, звісно, обмовилась, бо сама ж потім і заявила, що знання цієї магії на сьогодні майже втрачено.

— Ох, не вплутувались би ви в це відьмацтво! — пробувала охолодити тітчин запал. Куди там!

— Зрештою, що таке відьма? Людина, яка відає, тобто знає більше від інших! Людина, яка сповна використовує можливості, дані Богом!

— Бог? Ще скажіть, що Росяниця ходить до церкви!

— Ходить чи ні, але шанує! Ішли якось мимо тієї церквички, що біля маслозаводу. Я запропонувала зайти, вона без ніякого погодилася! Стояла, розглядалась, шептала навіть собі молитву. І вся аж світилась!

Звісно, своїм відьомським місячним сяйвом! Замилить очі в чому завгодно!

— І звідки ж вона бере ці знання? — Софійка інтонацією, всім своїм єством намагалась увігнати в Сніжанину душу бодай крихту сумніву.

— Дар у неї такий! Талант! Уроджений! — аж підносило тітоньку. Далі знов пішли оскомні хвалебні цитати “Рося каже”. Тільки під кінець тиради Сніжана згадала про себе. — Рося каже, такий дар є в кожної людини, тільки треба його пробудити, розвинути! Правда, є люди з особливим талантом цілительства, і вона сказала, що до них належу і я... Хоча... Може, Рося пожартувала?..

— Ти чудово знаєш, що не пожартувала! — кинувся на підтримку Пустельник. — І це підтвердять усі твої пацієнти! Це, врешті-решт, підтвердить моя рука, вилікувана тобою!

— Ох, та не варто й згадувати! — засоромлено опустила очі Сніжана.

— Як це не варто? Вчора посковзнувся в підвалі, — пояснював присутнім.

У підвалі? Чи не вужі почали свою чорну роботу? Але дядько продовжував:

— Упав на праву руку! Болить, роздуло! Все, накрилось моє малювання! А Сніжана посмикала, промацала, щось там управила — рука як новенька!

— Ой, тітусю! Ви ж так і нашу біологічну Ліду Василівну можете врятувати? — Софійка вмить забула всі попередні кривди. — 3 ногою в неї біда!

— Ох, правда! — підхопила й мама. — Яз учителями старших класів рідко стикаюсь, проте Ліди Василівни тепер не помітити просто неможливо! Шкандибає, наче бабуся!

— Треба, щоб ви самі до неї підійшли, бо зневірилась, на жодні прийоми ходити не хоче!

— Не обіцяю, але спробувати можна! — Тітонька взялась записувати номер біологічного кабінету й телефон гімназійної вчительської.

— Не прибіднюйся, усе в тебе вийде! — лагідно запевнив дружину дядько Сергій.

Племінниця зраділа: хоч якась користь від Сніжаниних дивацтв! І майже вибачила ті дивацтва, коли тітонька, зазирнувши до Софійчиної кімнати, хитрувато, наче в добрі колишні часи, підморгнула:

— Троянда? В цю пору? Звідки взялась?

— Та... Це кілька днів тому... — Рум’янець несподівано залив щоки, не спромоглась і відповісти. І тітонька делікатно звела на інше:

— Досі не зів’яла? Не кожна куплена квітка вистоїть хоч півдоби! Це, Софусю, добра прикмета! Певно, багато гарячої енергії в цій троянді закладено!

Софійка зовсім зашарілась. І від забутого рідного срібнодзвонного “Софусю", і від гарної прикмети. І від гарячої енергії, звичайно...

Справді, як не дивно, Сашкова троянда навіть після холодів-поневірянь ожила вдома, розпустила пелюсточки й запахла на всю кімнату. Софійка, що й до цього щогодини бігала милуватися красунею, тепер, зоставшись на самоті, мимоволі поцілувала пелюстки: “Все в нас, квіточко, вийде на добре, еге ж?”

37. Таблетка у валер’янці

Від Сашка здобула ще одну ниточку для майбутньої перемоги.

Стрілись у сквері. Тоді, в старому парку, він призначив час нової зустрічі й запропонував щоразу змінювати місце для конспірації. Тим паче, зараз і в сквері гарно: дзюрчать скупі березневі струмочки (лютий удався безсніжний), пахне набряклими бруньками, синички цінькають.

Так-от, обережно переказала йому прапрадідову пригоду з русалкою... Вважала, що цим не зашкодить, адже розповідала не побачене, а почуте від когось..

— Як думаєш, що зробила тоді баба Оришка? — свердлила очима Сашка в полюванні за свіжою думкою.

— Не знаю, але, мабуть, не обійшлось без... Кажеш, вона брала до лісу петрушку?

— Дідусь каже! І сам же сумнівається: чого не любисток чи полин? Русалки ж якраз їх бояться!

— Коли ми хочемо дати нашим Ромашці або Чорнобілці якусь гірку таблетку, ми що робимо?

— Змочуєм її у валер’янці, яку вони обожнюють!

— Оришка навмисне взяла щось цікаве для русалок! А тоді заманити кудись тією петрушкою! В глухомань, у провалля якесь!