Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #4
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту». Краткое содержание книги:
Що ж, у неї так завжди: кохання і розшук переплітаються так щільно, що і гадки не маєш, як усьому тому дати раду...
— З роботи? Звільняйте!
— Семенівно, скажи їм, що ми всі з тобою! — підкинув хтось із колег.
— За мною весь колектив! Усіх не повигоните!
Елеонора Семенівна кинула слухавку. Почувся стогін і вигуки, уже не в телефон: «Води! Швидше несіть води!» Видно, знову собі знепритомніла: має таку звичку.
Софійка ще трохи посиділа, наслухаючи звуки з кабінету. Видно, Семенівну привели до тями, бо розмова пішла рівніша.
— О, це правильно кажете! — знов задуднів її голос, але вже не сердитий, а переможний. — Піднімемо такий галас, що ніхто нас і торкнути не зважиться! Атож-атож, усю пресу сюди! І телебачення! І Сергія Яковича видзвоніть мені, будь ласка!
Для чого їй дядько Сергій, можна тільки здогадуватись, але з пресою і телебаченням це вони славно придумали, молодці.
Та-а-ак, отже, на чому вона зупинилась? Ага, як звали другого сина Щербанівських!..
Згадки про нього не було, натомість під дрібно списаними рядками ледь розібрала підпис: «Софія Олександрівна Щербанівська». Атож, рідкісним Софійчиного імені не назвеш! Не інакше як донька?
Заходилась розбирати бісерний почерк (як добре, що в них тепер нема цієї каліграфії з літерами-кучерями!), шукаючи бодай там Мокренкового імені. Це, мабуть, шматочок листа, деякі рядки обірвані й навіть
обпалені вогнем. Діло сунулось поволі, але згодом переписала собі до блокнотика:
«Його ще підлітком було забрано від старця, котрого він супроводжував по хуторах та селах. Чи на добре то йому пішло, зараз направду тяжко судити. Старе вихованнє в його натурі донині відзивається. Ясно одно: по сему його життє круто...».
Екскурсоводка говорила, що Мокренка всиновлено від якогось жебрака! Чи не про нього йдеться? Отже... Отже, Юліан може бути не рідним сином, а прийомним? Тим більше честі Щербанівським, що виховували чужого, як рідного! Тепер лиш знайти ім’я їхнього другого сина, і те ім’я має бути ніяким іншим, лиш Юліан!
Проте далі йшли великі пропалені діри, тільки зосталася низка розрізнених слів, як-от: «тато вважали, що...», «так красно він мене все узивав», «виростали вкупі», «прилучатися», «так було гарно зроблено сей...», «міні подарував», «серце», «співаємо дуетом» і подібне.
Тоді взяла до рук два зошитних аркуші, на яких іншим, чіткішим почерком, снувалися чиїсь міркування:
«Сегодня ти бідний — завтра багатий, і навпаки. Але якщо ти вже чоловік — зостанешся ним і в біднос-ти, і в статках. Якщо ж ти убогий серцем, не поможе ніякий капітал...»
Гм, когось Софія згадує, читаючи ці думки! Ах так, мабуть, Вадима Кулаківського: і що з того, що його предки з багацького роду, якщо за модною вдяганкою ховається в ньому скупість і порожнеча, красивий рот вивергає часом такі слівця, що ні в які ворота не лізуть? Пещені ж руки з золотою печаткою на пальці і швейцарським годинником не те що канав не копали, як Сашко, нічого важчого за ложку не піднімали!..
«...Адже не багатство й не матеріяльне становисько визначають твою людяність, твою житейську мудрість! Та в неписемного селянина духовности й аристократизму другий раз більше, ніж у баришні-інститутки в хутрах та діямантах!..»
Це вона, може, й про того старця-жебрака, чийого сина згадує в листі донька Софія? Так-так, що ж далі?
«...Другі багатійки своїх дітей до смердів-селюків не пускали, а ми, дякуючи нашій мамі...»
Леле, що її, Софійку, муляє в цих рядках? Почерк-бо — як у відмінниці, все як на долоні?
«...дякуючи нашій мамі, ніколи ніким не гордували...»
Боже, та це ж про неї! Про її ставлення до Сашка! Це ж його вона цієї ночі селюком обізвала! Це ж вона, у вапно влізши, придумала собі, ніби це нижче її гідності, ніби цим опустилась до таких, як Фадійчук! Та їй ще підніматись до нього та підніматись! Рости й рости! Забула все те добро, всю ту допомогу й піклування, які від нього мала, піддалась на Ірчину філософію! Захотіла й собі побути баришнею-інституткою, по-теперішньому — крутою, віп-персоною, мажоркою?..
Її обличчя все пашіло, тож уже й не дуже переймалась останніми рядками, у яких авторка хвалилась, що вони «й самі скільки радости, скільки корнети від тієї дружби отримали! Власних дітей так само ростимо й по-инакшому свого життя не мислимо».
На підтвердження того, що це писала сама Хазяйка, в розмашистому автографі нижче красувались літери «В» і «Щ». Але то вже Софійки не бентежило. У голові билася тільки одна думка: «До Сашка! Миритись! Впасти навколішки й благати прощення!»
29. ПРИМИРЕННЯ
Дорогою до Сашкового дому намагалась упорядкувати в голові свіжі факти й придумати, що скаже хлопцеві. Насамперед позичити в Сірка очей і визнати свою ганебну поведінку. Звісно, розказувати всього, що насправді про нього думала, Софійка не стане, але скаже, що... Що дуже перед ним винна і... Але ж ні: це Сашко в есемесці її перепрошував. Значить, і він щось завинив? Що ж саме? Власне, вона вже й не пам’ятає, через що вони посварились! Може, й не треба згадувати?
Тепер укотре зорієнтуватись у тому лабіринті, який набудувався-нагородився у голові. Нічого б не переплутати: Сашкові можна казати про все, крім Хазяйки: це ж таємниця не її, а, можна сказати, музейна. Чого доброго, бабуня ще образиться і не захоче більше прийти у сон! Батькам теж можна казати про все, поки що не згадуючи про відвідини вулиці Поштової: зразу сприймуть дідка за авантюриста і заборонять туди ходити. Ну, і про Хазяйку ще ні... Лесьці теж можна казати все, особливо про Щербанівських і Симиренків-Чикаленків, але про крадіжку картин треба мовчати, бо ж обіцяла Пустельникові нікого не вплутувати. Сніжані взагалі можна тільки про Сашка чи родинні справи — решту їй знати зась. Пустельникові можна признатись навіть про Хазяйку: він-бо вже сам — як музейний працівник, має право. Навіть про свої розкопки з Іваненками розказати можна, бо ні батьки цього б не витримали, ні Сашко не схвалив би поїздки з Дмитром! Не можна казати Пустельникові
тільки про свої почуття. Утім, про кохання до дядька Сергія треба взагалі мовчати. Вона й мовчить, як риба об лід...
— Софійко?
Виявляється, вона вже порівнялась із Сашковим двором, і, виявляється, він уже її гукає!
— Ти до мене? Заходь! Я вже змучився, не знав, що й думати, як тебе вернути, як упросити небо, щоб послало мені зустріч з тобою!
Так просто! І водночас так складно — видно, багато передумав, якщо мало не віршами-молитвами забалакав!
— Я такий винен перед тобою: не треба було мені пхати носа не в своє діло!
Знову зашарілась: і від Фадійчукових слів, і від сорому за себе. Вже ніби й перепрошувати не випадає...
— Навіть якщо не любиш. Головне — щоб завжди поруч...
Ой-ой, треба скоренько міняти тему розмови, бо знову скінчиться розсипаною картоплею!
— Привіт, Сашку! А я до тебе якраз... Що поробляєш? Що чути від мами?
— Так і знав: сестри, мабуть, добряче тебе дістали! — Сашко сполоскав руки під колонкою і застелив газетами колоду. — Потерпи ще трохи! У перших класах, я розпитав, навчальний рік швидше кінчається!
— Ні в якому разі! Вірка, Надя й Любка — чудові дітки, вони тільки помагають! Я не через них про маму спитала!
— їсти будеш? — Сашко вже тягнув до колоди коробку. — Бо я тільки з роботи прийшов, ще й не вечеряв, тобто не обідав.
От розтелепа! Це ж вона мала подумати, що йому ніде нормально їсти зварити, і прихопити чогось добренького! Але що вже казати! Якщо й сама голодна:
— Давай, що маєш! Бо я після школи зразу в архів, а звідти сюди поспішала!
— В архівах шукала щось про картину? — Сашко виклав із коробки на перекинутий ящик варені яйця, хліб, квашені огірки і сало. — Вибач за скромний стіл, я таких дорогих гостей не сподівався, а на собі трохи зараз економлю...
— Що ти! Я би слона ковтнула, не те що такі огірочки! Мама квасила?
— Так. Частуйся! — Сашко першим допався до їжі. — Ну, і що в архівах?
У паузах між жуванням переказала походеньки.